Віктор пильно вдивлявся в обличчя молодого і молодої, намагаючись знайти в них щось особливе, якесь мимовільне і подивоване зізнання, сором'язливе одкровення, але бачив лише втому та в чіпких примружених очах дівчини холодний виклик: чого ви на мене витріщилися? Судячи з усього, весілля тривало вже не перший день, але молоді ще не зняли з себе весільного вбрання; він був у чорному, на цей час досить-таки пом'ятому костюмі, вона — в білій, як раніше говорили, вінчальній сукні, але вузькій і короткій, набагато вище важких міцних колін з чашечками, що здригалися, з голови широко й легко спадала мережана фата. Дівчина тримала хлопця за руку, і на губах її забуто і слабко стріпувалася усмішка. Навколо них знову розливали вино, і чаркувалися, потім піднесли і їм — дівчина, не чекаючи жениха, закинула голову, відкривши довгу гарну шию, і одним духом, по-чоловічому випила.
Поряд з Віктором хтось звивовано присвиснув. Він обернувся — майже вся палуба була забита людьми, що спостерігали за весіллям уважно і з цікавістю. Праворуч від Віктора, перехиляючись низько через борт, стояв хлопець з веселим, розпашіло-рожевим після ресторану, округлим обличчям, на якому відкритий, що нетерпляче тремтів, рот виказував ледь стримуване бажання встряти. Коли дівчина так рішуче випила своє вино, хлопець не втримався:
— Ну, да-є-є-є!
Дівчина обійняла жениха за шию і потягнулася до нього, аби сказати щось на вухо, але рух цей, який зрозуміли неправильно,— обманув і розчарував пасажирів на теплоході.
— Гірко! — неголосно підкинув хтось іззаду.
— Гірко-о-о! — зраділо, на все своє потужне горло, присідаючи, ревнув хлопець поруч з Віктором і оглушив його, у вухах у Віктора жалібно і тонко заспівали якісь струночки.— А ви що?! — хлопець обернувся до люду і вимогливо здійняв угору руки.— Ану! Три-чотири! Гірко-о!
Цього разу йому підтягнуло кілька голосів. Решта, радіючи такій приключці, сміялися. На вигуки з одного й з другого боку, з корми і носа теплохода, поспішали люди. Цікаві, збуджені обличчя визирали з кают. Нагорі, над головою Віктора, почулися швидкі кроки і одразу ж пролунав короткий і густий — схвальний — гудок теплохода.
— Три-чотири! — командував хлопець.— Три-чотири!
— Гірко-о! — дружно й могутньо відгукувалася палуба. — Гірко-о!
Весілля розгубилося. Молодий узяв дівчину за руку, щоб повести її геть, але вона раптом швидко й рішуче, з несподіваною силою і жагою притягла голову жениха до себе і впилася в його губи довгим і відвертим поцілунком.
Нагорі завмерли. Чийсь, що було вихопився і мовби жалібний смішок нараз умовк. Хлопець, котрий подавав команди, лунко облизнувся і задумливо, протяглим голосом, сказав:
— А ти, дівко, не ухоркалася.
Молода підвела вгору ще більш примружені очі і, вже дражнячи людей з теплохода, знову потяглася губами до губів молодого і завовтузилася в них.
— Я кажу, не ухоркалася вона в тебе,— з веселою злістю гукнув хлопець до молодого.— Що ж це ти так, га?
— їдь, куди їдеш,— відмахнувся той.
— Я-бо поїду, але ти дивись, коли б з твоєї команди хтось до неї не під'їхав. Он вони, всі, як один, комсомоль-ці-добровольці. Дивись!
Почалася перепалка. Молодий, кваплячись уникнути її, потис комусь, хто від'їжджав, руку і потягнув за собою молоду. З палуби, поверх дебаркадера, було видно, як вони піднялися на берег і, не озираючись, зайшли в автобус. Хлопці з весілля спробували силоміць забрати туди ж і того, хто від'їжджав, але він вирвався і заскочив на теплохід.
Хлопець поруч з Віктором довго не вгамовувався:
— Дивися, жук який! Забрав. З'їли б її тут. Вона йому ще покаже! Вона йому покаже! — погрожував він.— Ця дівка — о-е-ей! Он, поїхали, повіз. Вези, вези, не зупиняйся, а то коли б не дременула. Я йому правильно сказав, він мене не раз пригадає. Жени-их.
Коли знову рушили, почало вже смеркати. Сонце давно зайшло, на береги лягла суцільна густа тінь, і тільки біля самої води вузькою ламкою смугою жовтів кам'яниш-ник. Гори, вдалині мовчазні і низько згорблені, затягувало сірою, ледь вловною імлою. Де-не-де вже пробивалися вогники, але, помиготівши, зникали, розчинялися в непевному і хисткому світлі присмерків. Небо видавалося підталим, розмитим, зірки на ньому ще не проклюнулися, обрій м'яко і невидимо зливався з землею. Від води тягло вогкістю і пріллю, але й крізь них з берегів досягали слабкі і приємні, що ледь гірчили, запахи охололого жаркого дня. Річка світилася мовби зсередини, зі своєї глибини, і, мінячись, від краю і до краю блищала чіткою, густо-синьою стрічкою, таємничою і холодно-казковою, над якою в повітря піднімалося бліде і примарне сяєво. Розмірено й приглушено шуміла за бортом вода, та від хвилі, що котилася по камінню, долинало обережне й лінькувате жебоніння.
Віктор стояв, слухав, дивився. І ці сумні й чуткі картини пізнього літнього вечора біля річки, з неспокійними й теплими, ще не затужавілими, барвами; чисті, неголосні звуки, що плямили тишу, що наповзала на землю, чуйність, чуткість і нестійкість усього цього пробуджували в ньому солодке і щемливе почуття вдячності й любові. "Як же так? — дорікаючи і журячись у забутті, розмірковував він.— Чому ми на шкоду собі не хочемо помічати те, що нам необхідно знати й бачити найперше? Чому так багато часу перебуваємо ми у турботах про хліб єдиний, і так рідко підводимо очі довкруж себе і зупиняємося подивовані й стривожені; чому я раніше не розумів, що це моє і що без цього не можна жити? І чому забуваємо, що саме в такі хвилини народжується і сповнюється красою й добрістю людська душа?"
Він запитував і нічого не міг відповісти.
Потім уже не дивився, не слухав і не розмірковував. Він линув у повітрі зовсім один, завертаючи то до далеких мовчазних гір чи до чорної ріллі, то знову повертаючись до річки, і все, що залишалося позад нього, поринало в сон. Він линув, благословляючи на відпочинок і наснагу рідні місця, що розкрилися йому в свою заповітну годину, і чув, як вони озиваються до нього вдячним шепотом.
Повз; зовсім близько, прошумів острів, високий і заокруглений, наче баржа, і Віктор отямився. Авжеж, пропливли острів. Як гарно тепер на островах, де піднімаються м'які й ніжні, наче хутро, трави і особливо яскраво й щедро цвітуть квіти, де запахи води, землі й буйної зелені змішуються в тонкий і гострий п'янкий настій, який, незважаючи на вічні вітри, ніколи не зникає, тільки на осінь стає гострішим і сухішим. Від вітрів гнуться в один бік дерева, проте стоять міцно, кремезно, широко розкинувши чіпке й туге коріння. Біля води зарості вільхи й шелюги, а в ній ягідник—найбільше смородини. І завжди на острові з'являється дивовижне — оманливе і водночас вірне — відчуття руху, мовби ти на кораблі, на пароплаві, що пливе повагом і велично, і з'являється не так від води довкола, як від хвилюючого почуття якоїсь піднесеності над землею, хмільного й омріяного ширяння. Знаєш, що стоїш на твердій землі, проте під ногами, рухаючись, злегка тремтить, повертає то ліворуч, то праворуч, і ти вже неспроможний боронитися — линеш кудись обережно, загадково.