Секлетина мати насилу-силу заспокоїла Хтодя і вговорила його, доказуючи, що то Антін встругнув з ним штуку своїм звичаєм, бо в його з язика так і сипляться брехні, наче з ковадла іскри.
— Постривай же ти, бісової п’яти Антоне! я ж тобі обчустрю спину оцією хворостиною, — каже Хтодь і застромляє під стріху цю смертельну зброю для кари Антонові.
Другого дня усей Стеблів сміявся: тільки було й мови, як Хтодь бігав по шинках та скрізь по вулицях з хворостиною в руках, мов опудало, несамовитий, розлютований.
Швидко після того випадку з Хтодем косарі косили на наших луках толокно. Мені довелося одвезти косарям харч та могорич. Антін повіз мене як погонич і навіть взяв з собою косу, маючи на думці і помогти косарям, та й стати коло їх за пригонича. Приїжджаємо ми на сінокіс. Косарі довгим рівним рядком далеко вже увігнались в луки, в зелене море трави та квіток; позад їх лягли наче хвилі свіжих запашних покосів. Прип’явши коні до брички й поклавши їм свіжої травиці, Антін бере косу й з поважною міною заклопотаного падковитого робітника прямує до косарів. Між косарями був і Хтодь.
— Антоне, займай лишень постать попліч зо мною, то я тебе буду приганять! — гукає на Антона титар.
Антін брикає до титаря ногою: це в його знак одрікання.
— Коло киктяря (так зве Антін титаря) нечля мені ставати, та й незручно. Стану лиш я кого свого приятеля, коло Хтодя. Господи, як люблю я оцього Хтодя! А! що за гарна людина! Будь, Хтодю, за пригінчого коло мене, бо я таки добре ледащо, а ти господар на всю губу!
Хтодь скоса з злістю поглядає на Антона: він ще не забув його жарту з ним й, очевидячки, ще й досі злостує на його. Косарі осміхаються; вони ждуть, що Антін незабаром доконешно втне нову штуку Хтодеві. Довго косе Антін мовчки і врешті усього починає потроху зачіпать Хтодя.
— Господи, як я люблю тебе, Хтодю! Кращого од тебе чоловіка в цілому Стеблеві немає, — починає Антін в тоні криловської Лисиці, котра хвалила й вихваляла ворону, що держала в дзьобі шматок сиру.
Хтодь мовчить. Він ще не забув хворостини.
— Які в тебе, Хтодю, гарні губи! Хоч трохи й репнула верхня губа, зате ж спідня! золото! — дражниться Антін.
— Одчепись од моєї душі! — якось спромігся заговорити Хтодь.
— Та й гарне ж у тебе, Хтодю, личко!.. неначе решетом попечатане. Хто ж пак тобі його так попечатав? Чи дівчата, чи молодиці? Ото якби тебе убрать в очіпок, та зав язати червоною хусткою, та почепить на шию червоне намисто. Ото була б з тебе красуня! — зачіпає Антін Хтодя.
Косарі регочуться, уявляючи собі, який то Хтодь був би гарний в очіпку та в червоному намисті.
— А якби тебе вбрать у чорну запаску, та ще до неї додать червоні чоботи! — тягне далі Антін, пишучи язиком карикатуру.
— Одчепись од мене! Шкода, що не побив я тоді на тобі хворостини! А вона он там стримить і досі під стріхою та тебе жде, — каже Хтодь.
— Стримить і досі? То нехай влежується, то буде смачніша, як влежана груша, — каже Антін.
— Не потрощив я на тобі хворостини, то потрощу на цурпалки на твоїй спині оцю косу, — каже сердито Хтодь.
— Про мене, й потрощи, а завтра таки вийди на луки в очіпку та в запасці: буде мені так зручно плескати тебе мантачкою по запасці ззаду, — дражниться Антін.
Косарі регочуться, уявляючи собі, який то був би гарний Хтодь в очіпку та в запасці. Цей сміх допікає Хтодеві до самого серця, до "живих печінок", як кажуть на селі.
— Потривай же ти, бісової п’яти чоловіче! — кричить Хтодь і замахується косою на Антона. Антін кидається втікать по траві. Хтодь біжить навздогінці за ним. Але Антона трудно впіймати: в його заячі ноги. Він далеко вже одбіг, і тільки його п’яти манячать у траві. Антін оглядається і несподівано пуць у траву! та й присів. Хтось біжить до його, піднявши косу вгору, от-от вже добіжить до Антона і впіймає його. Антін пурхнув з трави, як перепелиця, з-під самісіньких Хтодевих ніг, і його п’яти знов далеко манячать у траві. Хтодь роз’ярився, лютує й знов біжить навздогінці за Антоном. Антін знов пуць у траву! і присів знов та й випурхнув з-під самісіньких Хтодевих ніг.
— А годі вже вам дуріть! Дивіться, скільки он патолочі наробили. Хтодю! чи ти маленький, чи й справді здурів зовсім? Винуєш Антона, а й сам трохи винен, — кричить титар тоном косарського отамана.
— Коли ж допікає до живих печінок. Од цієї намоги та причепи нігде не сховаєшся. Намагається, та чепляється, та знов липне, як шевська смола. Я таки колись поб’ю на тобі косу! Будеш ти мене пам’ятати до нових віників! — гукає Хтодь, в нестямці виплутуючи ноги з трави й замахуючись на Антона здалеки косою.
Хтодь вертається й займає свою постать. Антін вже боїться ставать поруч з Хтодем. Він іде до воза, лягає під возом навзнак, розкидавши руки й ноги, і втирає піт з чола та одсапує.
Робітник з Антона поганий. Не такою працею судила йому доля добувати собі хліб. А на селі смішками не добудеш ні шматка хліба, ні лусточки паляниці.
— Антоне! з чого це ти вивернувся під возом? Заходжуйся лишень коло полудня, бо вже з півдня звернуло! — гукає титар до Антона.
Антін схоплюється з місця. Він бере відро і йде до криниці в ярок по воду, але по дорозі завертає без усякої потреби в пасіку до діда пасічника й довгенько з ним балакає та жартує.
Вернувшись до воза, Антін розкладає багаття, над багаттям ставить триноги-тагани й на триногах на ключці чепляє здоровий казанок з водою, а сам тим часом сідає чистить картоплю. Я примощуюсь коло його й помагаю йому облуплювать картоплю. Вода в казанку закипіла, вдарилась в ключі. Антін кидає в окріп картоплю, а потім засипає пшоно та кидає тараню й покришену зелену цибулю. Пасма диму делікатно-синього кольору кучеряве в’ються в чистому повітрі над таганами. Гострий дух зеленої цибулі та риби змішується з пахощами скошеної трави та в’ялих квіточок. Апетит у косарів дуже роздражнюється гострими пахощами страви.
— Чи вже готова каша? — гукає титар до Антона.
— Затого вже скипить, — обзивається Антін.
— Як затого вже буде готова, то хоч і до полудня! Кидайте, косарі, коси та рушайте до полудня! — гукає титар до косарів.
Титар перший кидає косу на покіс і простує до воза; слідом за ним ідуть старші косарі. Молоді косарі останні кидають коси й ідуть до воза слідком за ними.