Про справжній вишкіл Дивізії можна говорити щойно після призначення на її командира генерала Фріца Фрайтаґа (SS-Oberfьhrer Fritz Freitag), який прибув до "Гайделяґеру" в кінці 1943 року. Пригляньмося критично ближче до його постаті, бо умови в Дивізії залежали у великій мірі від нього.
Генерал Фрайтаґ, колишній старшина німецької охоронної поліції (Schьtzpolizei), перед тим був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліційній дивізії (4. Polizei-Panzergrenadier Division). Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище пересічного рівня німецьких офіцерів. На думку командира поліційної дивізії, пізнішого шефа порядкової поліції (Ordnungs-polizei), Фрайтаґ добре командував своїм полком. [6]
Фрайтаґ мав майже хоробливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокости. Фрайтаґ хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтаґові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкости на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецької дивізії. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом. Натомість він мало знав про існуючі відносини у своїй частині. Багато його наказів, хоч видаваних у доброму намірі, не можливо було виконати. В разі їх невиконання, Фрайтаґ реаґував з рідкісною, особливою йому, суворістю. Співробітники генерала Фрайтаґа часто звертали йому увагу на такі невідповідні методи командування. При іншому підході багато неприємних справ у Дивізії можна було б злагіднити, або й зовсім оминути.
У загальному Фрайтаґ був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосувати на практиці. Фрайтаґ видавав накази й розпорядження із спокоєм. Він волів працювати за своєю власною схемою; все, що він вивчив і уважав за правильне, він безоглядно проводив у життя. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї. Усе, що Фрайтаґ уважав побажаним для Української Дивізії, він проводив у життя енерґійно і послідовно, на жаль, без жадного відчуття і елястичности, а тупо за теоретично вивченими правилами; однак йому належиться визнання за беззастережну вимогу чесноти й гідної поведінки від старшинських кадрів. Він часто радикально карав за будь-які їх порушення. За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника, наприклад, свого адьютанта, з яким він був у добрих стосунках. У таких випадках він ставився до німців суворіше, ніж до українців. На жаль, причину до таких радикальних заходів давав йому часто поганий старшинський склад Дивізії. Такі обставини збільшували до хоробливих розмірів його підозру до людей. Він не довіряв нікому, хто з ним працював, а найбільше не довіряв своїм найближчим співробітникам. До яких великих розмірів це недовір'я доходило, може послужити наступний випадок. Одного разу, принагідно, начальник штабу натякнув Фрайтаґові, що його ставлення до Дивізії неправильне. Після цієї розмови Фрайтаґ кілька днів лежав хворий й зголосив свою резиґнацію з посту командира Дивізії. Щойно на наполягання його співробітників, він врешті змінив своє рішення. Хто з будь-яких причин попав у Фрайтаґа в неласку, той не мав багато надії на реабілітацію свого становища. Часта зміна лікарів Дивізії може послужити найкращим до цього прикладом. Фрайтаґ не забував про Дивізію ні вдень, ні вночі. У власному інтересі він хотів добитися з нею якнайкращих досягнень. Але до цього бракувало йому великодушности, розмаху та хисту. Він назавжди залишився дрібничковим, хоч пильним, недовірливим бюрократом, який утруднював життя собі й усім навколо нього. Фрайтаґ багато говорив про політичне значення Дивізії, але на практиці не зробив з цієї питоменности Дивізії жадних висновків. Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів втиснути її в рамки "прусського духу". Це була найважливіша причина, чому в Дивізії не створилися приязні відносини ані між ним і українцями, ані між ним і його найближчими німецькими співробітниками. Крім своєї важкої вдачі, Фрайтаґ до того ще був хворий, насамперед на серце. Можливо, що цим можна пояснити часті зміни його настрою.
Фрайтаґа поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприйняло ні українське, ні німецьке вояцтво Дивізії. Це була справді велика трагедія для Дивізії, що саме таку людину призначено її командиром. Фрайтаґові одначе треба визнати те, що він із Дивізії створив боєздатну одиницю, яка виконала усі на неї покладені завдання. Бездоганна поведінка українських і німецьких старшинських кадрів Дивізії була збережена, що було також заслугою Фрайтаґа. Найкраще підтвердить характеристику Фрайтаґа його смерть. Саме після капітуляції німецьких армій, не зважаючи на свої обов'язки супроти Дивізії, дружини й дітей, Фрайтаґ кінчив життя самогубством. З капітуляцією німецької армії ще не були закінчені його обов'язки як командира Української Дивізії, яка саме у тій ситуації потребувала керівництва сильної особистости.
В довгих розмовах губернатор Отто Вехтер (SS-Gruppenfьhrer Otto Wдchter) намагався з'ясувати Фрайтаґові особливе положення Дивізії, зокрема її політичне значення. Основною передумовою для далекосяжних плянів на майбутнє були бойові успіхи Дивізії, бо чим більші вони були б, тим більш політичних вимог могли б ставити українці німцям. Коли взяти до уваги цю мету Дивізії, тоді стає ясно скільки відчуття, зрозуміння і далекозорости потрібно було при формуванні Дивізії, а ще більше при виборі для неї фронтового відтинку. При врахуванні таких далекосяжних плянів, наскільки важчі завдання мала Українська Дивізія, ніж будь-яка звичайна німецька дивізія? Цю намічену мету можна було б осягнути лише тоді, коли усі відповідальні кола були б свідомі таких важливих завдань Дивізії. Губернатор Вехтер детально й невтомно звертав увагу на це вирішальне завдання Дивізії на нарадах чи то у Львові, чи в вишкільному таборі в Дембіці (Debica). Полковник Альфред Бізанц (Alfred Bisanz) приєднався до цієї акції з питомим йому запалом. У такому самому напрямі працював сотник Дмитро Паліїв.