Україно моя

Страница 2 из 2

Девятко Наталья

Гне вітер тополі серед степів широких, під небом високим, під сонцем хворим.

Нема в тебе, Україно, тополь і стогону, що у їхніх вітах заплутується, нема. Зрадили тебе діти твої, розучилися слухати шепіт вітру, і голос листя розучилися розуміти. Мова дітей твоїх — то вже не твоя пісня душі, полонена словами, різка і незграбна зробилася їхня мова, і закляття нею не створиш, і в коханні не зізнаєшся, і до птаха не мовиш, і до землі, і до тебе.

Вітер кличе. Вітер гукає брата і сестру блідолицих. Вітер мовить за тебе, Україно.

Так, ти знаєш, Україно, на що погодилась. Зрадили тебе діти твої, забажали сиротами стати, забажали бути самотніми з думками своїми, щоб поміч не кликати. Зрадили тебе діти твої, забули про силу, славу і душу твою, заживо в безвір'ї поховавши. Нащо їм ставки синьоокі, хащі лісів непролазні, жайворонка співи кришталеві, коли біля їхніх будинків вітер квітів не зачіпає, бо нема тих квітів.

Однаковими стали діти твої, безбарвними, а ти віддала їм барви, яскравіші за відтінки веселки. Не сяють очі дітей твоїх, а ти віддала їм своє сяйво від минулого до майбутнього, до останньої краплини. Забули себе діти твої, відреклися від тебе, продали мінливим фактам, пристрасним гіпотезам та бездушним літерам підручників і барвистим довідникам, і тим зрадили.

Ти б могла їх знищити, але надто любиш, Україно моя. І доля твоя від тебе не ховається. Та й ти надто горда, щоб втікати від своєї долі, щоб молити її про милосердя.

Навіть без чаші щербатої могла б ти відправити зрадливих дітей своїх у небуття, а тепер у небуття підеш ти, Україно моя.

Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням.

Ти лежала на кам'яній підлозі в'язниці своєї, Україно моя. І долоні твої скривавлені не відчували холоду в'язниці твоєї. Бо кригою і каменем вкрилося палке серце твоє. Ти знала, що зграя воронів чорними ножами крил гострих вирізає з неба блакитного ім'я твоє. Та не могла підвестися, і час страти твоєї наближався. Та й не підняла б ти руки на дітей своїх. Твоє серце давно б розірвалося, якби брат блідолиций не вкрив його кригою і каменем, бо серце твоє відгукнулося б на зраду дітей твоїх.

Троє прийшли до в'язниці твоєї, ніким не кликані, без наказу і дозволу, і підняли тебе, до життя повертаючи.

— Хочеш волі, сестро сестри моєї? — сонце запитало. — Віддай мені страждання свої, що до світання на калину червону обертаються, що осяюють тебе та дітей твоїх яскравіше проміння мого літнього. І у волі знайдеш ти забуття, світлом мальоване.

Відмовилась Україна.

— Хочеш волі, сестро сестри моєї? — зірка запитала. — Віддай мені кохання своє, що на пісні в устах дітей твоїх обертається, що ніжніше та гостріше за промені мої. І у волі знайдеш ти спокій, тугою пісень не затьмарений.

Нічого не сказала Україна, головою похитала, не погоджуючись.

— Хочеш волі, сестро моя? — жінка блідолиця запитала. — Віддай мені очі свої, очей моїх ясне дзеркало. Я не дам тобі волі і забуття, на страждання оберну життя твоє, може вийти на вічне страждання, кайданами буде гордість твоя, мукою — пісня, тортурами — краса, а кохання може відняти твій глузд. Та впишу я ім'я твоє у хвилі річки, що ночей ширша і днів довша, і водоспадом зривається під копитами коня мого блідого, коня четвертого.

Та натомість діти твої осліпнуть, щоб не впізнали вони одне одного по відлунню в душах своїх закляття душі твоєї, сестро. Така буде спокута за зраду дітей твоїх. І хто борг свій виплатить, поверну я зір і розуміння, ким є діти твої, і навчу грати на бандурі моїй, що й безголосою закляттями до душ людських промовляє. А хто не виплатить — буде струною в бандурі моїй, коли річка часу водоспадом закінчиться.

Україна слухала названу сестру свою. Сонце пішло, бо вмитися перед світанком мало. Зірка пішла, бо промені перед світанком загострити повинна.

Погодилась Україна.

Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням.

Де ти, Україно? Де кайдани твої, щоб розбити їх? Де ключі від тюрми твоєї, що не має стін та дверей, які можна зруйнувати? Де слово, на яке ти відгукнешся, дивуючись, що ще говориш?

Не знайти шлях до тюрми твоєї, бо тюрма ця — людська зрада, людське безвір'я.

Котить хвилі річка, що пам'ятає ясні очі жінки блідолицьої, наче твої очі. Котить хвилі річка, що сторінки її — час невблаганний, де вітер пише сумом і радістю.

Дотрималась блідолиця сестра твоя обіцянки, і в книзі заклять тепер і твоє ім'я.

Молись, Україно! Молись! Молись за всі слова, поетами твоїми ще не написані, молись за всі пісні, співцями твоїми ще не складені, молись за всі закляття, дітьми твоїми ще не відчуті.

Молись, Україно! Не за майбутнє своє молись, не за прощення своє молись, не за порятунок свій молись.

Молись за долю свою не кликану і за шлях свій не пройдений, і за душу свою, майже втрачену, і за землю свою, людьми зраджену.

Молись...

А я помолюсь за тебе, Україно моя.