Украдений син

Страница 12 из 13

Чайковский Андрей

Столичники поглядали один по одному допитливо, не знаючи, в чому справа.

— Вибачте, світліший, ми про ніщо не знаємо. Вже близько рік, як ми в Петербурзі, на відповідь чекаємо...

— Відповідь наша така: тих розбишак-запорожців розженемо на чотири вітри, Січ зруйнуємо, що й знаку по ній не лишиться. Я сам подбаю, щоб такий наказ государиня видала своїм військам.

Козаки отетеріли. Такого вони не сподівалися. Полковник Пилип Чубатий закипів гнівом.

— Світліший — ви тут, у столиці, а на Запорожжі — ти козак Грицько Нечоса, товариш. За нашим козацьким законом такий товариш, що козацтво зраджує та погибіль на нього наводить, підлягає карі смерті. Такого закопують живого в землі як зрадника. Уважай, товаришу, щоб коли запорожцям у руки не попався!

Потьомкіна аж підкинуло від такого зухвальства.

— Арештувати — у в’язницю з ним, а відтак — на Сибір!

Чубатий не злякався, вдарив по шаблі рукою і сказав:

— Я посол, ніхто не сміє мене доторкнутися.

Потьомкін поблід.

— Варта! — закричав як не свій.

Тоді виступив суддя Головатий:

— Заспокійся, світліший; коли полковник провинився, то ми його нашим, козацьким, судом судитимемо. Тут не має ніхто права нас судити.

— Мовчати! — заверещав не своїм голосом Потьомкін.

Тепер виступив сотник Горішний і, звертаючись до Чубатого, сказав:

— Не турбуйся, товаришу. Як поїдеш у Сибір, то світліший дасть того коня, що торік вижебрав собі в нашого кошового.

В цю мить з’явилося в залі кількох гвардійців із офіцером.

— Тих трьох,— сказав, показуючи на Чубатого, Головатого й Горішного,— в кайдани й у в’язницю аж до дальшого розпорядку. А ви всі геть, щоб і духу по вас не було, а то всім — Сибір!

— А незабаром і ти, світліший, до нас туди завітаєш, коли государиня зволить тебе туди післати,— зауважив Горішний, віддаючи офіцерові свою шаблю.

А Чубатий, віддаючи свою шаблю, звернувся до своїх товаришів:

— Поклоніться від мене січовому товариству, матері-Січі і скажіть, що Москва все нас обдурювала, все нас зраджувала і не сподіватися нам від неї добра!

Запорозькі депутати не залишили своїх товаришів без допомоги. Вийшовши від Потьомкіна, пішли до інших впливових людей, що недолюблювали того новоспеченого князя. Ті люди пішли до цариці й з’ясували їй, що Потьомкін згаряча попсував справу: бо коли дійсно в столиці вирішено зруйнувати Січ, то не треба було того розголошувати, а то козаки заздалегідь приготовляться до оборони. А вже арештування депутатів, то хіба нечувана ніде в світі річ — увесь світ на Росію буде ремствувати.

За два дні вся депутація запорозька від’їздила з тим самим, із чим приїхала. Тільки вже без того добра, що привезла сюди москалям.

11

Заки прийшли накази із столиці до губернії, як присмирити бунт, ватаги Заруби мали доволі часу погуляти по Новій Сербії. Вони руйнували все по дорозі, а коли стрінули які відділи московського війська, то нищили їх, забираючи коні й зброю.

Нарешті прийшов наказ винищити ті загони військом. Москалям здавалося, що на це досить буде одного драгунського полку. Перешукали всю Нову Сербію, не стрінувши нікого. Заруба із своєю ватагою ховався в лісі; він знав, що туди підуть за ним драгуни,— того тільки чекав. Казав поробити засіки та вовчі доли, по всіх стежках, доріжках та переходах понакидувати зрубаного дерева. Драгуни розвинулися в довгу лаву, щоб якнайбільше лісу загорнути. Дрібні козацькі піші чоти заступали їм дорогу й по короткій мушкетній стрілянині уступали, втікаючи. Драгуни пускалися за ними в погоню — на свою загибіль. Задні частини напирали на передні, а ті падали в рови, а тоді козаки виростали наче з-під землі. Стріляли з мушкетів, перевертали на них підрубані дерева. А кому вдалося втекти з тої халепи, то — аби показався на краю лісу — падав від козацької кулі.

Коли в губернії про це довідалися, то з люті мало не показилися. Пішов наказ: усіх офіцерів того полку розстріляти.

Та розстрілювати не було кого — ні один живим не залишився.

* * *

Рішено на ватагу післати більше війська. В губернії боялися, що з цього може спалахнути великий вогонь, бо ходили чутки, що Польща хоче заманити до себе козаків, що навіть висилає на запорозькі землі своїх емісарів. Генерал Зарубаєв дістав наказ узяти дві дивізії з артилерією й рушити в похід, при чому — полонених не брати, а все вибивати.

Заруба такого не сподівався. Гадав, що по попереднім розгромі Москва не зважиться їх зачіпати, що переселенці налякаються й перестануть пхатися. Не сподіваючися лиха, робив свою роботу дальше.

Аж тут одного ранку дали Зарубі знати, що Москва його оточила з усіх боків. У котрий лише бік козацькі стежі пустилися, натрапляли на московські частини. Заруба як стій скликав своїх старших і наказав ударити на південну стіну московську — тудою буде найближче сховатися в балці, а там можна довго оборонятися, поки москалі не вистріляють усю муніцію; тоді можна буде вискочити і пробитися крізь московський обруч.

Генерал Зарубаєв неначе відгадав козацьку думку: коли, мовляв, козаки мають якийсь схов, то певне на півдні, й туди схочуть пройти. Він казав своїм частинам ті місця зміцнити й поставити там гармату.

Заруба вдарив у той бік усією силою. Як лише козаки вибилися з лісу, московські піхотинці розступилися і на козаків гримнули гармати.

— Назад до лісу! — впав наказ Заруби.

Лягло багато козаків. Інші як стій завернули й подалися вмить на схід. Там не було такого опору, і заки москалі поспішили туди з підмогою, козаки вже вийшли з лісу й, забираючи із собою ранених, помчали у степ.

Між раненими був і Заруба. Мушкетна куля поцілила його у груди, і він повалився з коня. Надлетів Остап. Козаки подали йому на коня раненого батька.

— Держіться, тату, мене за шию. Ми втечемо.

Втікали щосили. Із грудей отамана стікала кров.

Остап гнав вихром, за ним поспішали товариші. Нарешті добігли до балки. Зняли старого з коня. До нього припала Марія. Вона була бліда, мов полотно, але рука в неї не затремтіла, коли перев’язувала рану. Видко було, що з отамана життя відходить. Він був іще при пам’яті. З трудом підніс руку й поклав її на голову Марії.

— Боже тебе благослови, доню,— прошепотів.— Прощайте, діточки, любіть одне одного... Немає вам що робити в цьому московському пеклі. Чимдуж тікайте за Дніпро... Я зле робив, що карав сербів. Усьому ж були винні москалі... Ще гірше те, що своєю помстою я став проти задумів козацької старшини та й кидав їм у їх праці колоди під ноги... Не робіть так... Свою владу треба слухати, а не йти проти неї.