Микол а (заляканий). Але ж скари ж то мене господи!
Анна. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану шандареві постелимо. Пізня година, , а ви оба помучені, пора спати. Микола. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й забув про се! Я зараз, зараз! (Хапається сюди й туди по хаті, та не може потрапити на лад. Надіває шапку та й кожух.)
Анна. Ба, ти куди?
Микола. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо Михайлові отут на землі. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом накриється.
Жандарм . О, спасибіг вам. У мене е свій плащ.
Анна. Та я би була сама за соломою пішла. Микола. НуІ Куди тобі! Я сам заразісько принесу. (Бере шапку і виходить.)
ЯВА СЬОМА
Ті самі без Миколи.
Анна порається коло постелі.
Жандарм підходить до неї і бере її за плечі.
Жандарм . Анно!
Анна (ледве чутно). Чого тобі?
Жандарм . Що, ти навіть поглянути на мене не хочеш?
Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очі вниз і мовчить. Жандарм довго дивиться на неї.мНелюди! Поганці! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!
Анна. Про кого се ти?
Жандарм . А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчиків? Знаєш, як мене взяли до війська, то один із них у коршмі виразно сказав мені: "Ти, Михаиле, іди в божий час, але про Анну і не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тоді розсміявся йому в очі, але бачу, що вони таки поставили на своїм.
Анна (несміло). Так ти... не гніваєшся на мене? Не проклинаєш мене?
Жандарм . На тебе, бідна сирото! Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що у тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили?
Анна плаче.
Та ні, признаюся тобі, в першій хвилі, дізнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цілими днями бігав мов одурілий по полю і кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха,
Анна (перелякана). Михайле!
Жандарм . Не бійся, бог не дитина, щоби слухати прокльонів одурілого чоловіка.
Анна (крізь сльози). Ой, боюсь, що він таки вислухав тебе!
Жандарм (радісно). Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?
Анна (з переляком відпихає його від себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.
Жандарм . Е, що такий чоловік! Нині є, а завтра може не бути.
Анна. Як то? Що се значить? Що ти говориш?
Жандарм . Нічого. Так собі. Але якби його не було, то ти...
Анна. Мовчи! Мовчиї Не говори! І про чоловіка мого не смій думати нічого злого!
Жандарм . Ет, говори собі! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя річ.
Анна (бере його за рам'я). Михаиле, що ти думаєш, скажи мені?
Жандарм . Дай мені спокій! Завтра побачиш!
Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про ті шрами. О, я знаю-тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб тизмилувався над нами, не погубляв нас. Одно тількі тобі скажу, що двоє невинних людей візьмеш на душу!
Жандарм . Я маю в бозі надію, ані одного не візьму. Але те одно тобі скажу, що твій чоловік був би дуже добре зробив, коли би був нині дома сидів і не їздив на заробок.
Анна. Звір ти, звір лютий! Наострився пожерти нас і тепер думаєш, що найшов притоку. Але бог тебе,покарае, тяжко покарає?
Жандарм (сміється). Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися і по смерті одноза друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий, ненависний тобі?
Анна. Чого ти хочеш від мене? Чого прийшов у сі сторони?
Жандарм . Богом тобі клянуся, що я не хотів. Два місяці я вже тут, а знаєш сама, що я досі оминав вашу хату. Аж сьогодня — не знаю, чи бог, чи зла доля завели мене до вас.
Анна. Годі. Чоловік іде! (Стелить постіль, Жандарм сідає кінець столу і ніби дрімає.)
ЯВА ВОСЬМА
Ті самі і Микола з околотом соломи.
Микола (кидає околіт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, господи! Завтра, мабуть, нашу хату рівно зі стріхою замете. Адже я ледво докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михаиле, дрімаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися...
Жандарм . Е, чи одні то дурниці чоловікові по голові стріляли, поки молодий був. А тепер, як чоловіка в війську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарській службі підгартували, то куди вже йому давні любощі згадувати. Та й твоя жінка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, міцно її в руках держиш, га?
Микола. Я? Її? Господи, та вона мене... Та я би її... Але що таке говорити! Смішно мені, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда.
Жандарм . Ну, се вже ваша обоїх річ. Що мені в те мішатися!
Микола. Так, брате, твоя правда. Муж і жона — одна сотона; чужому нема що туди пальці втиркати.
Анна (стелить Жандарм ові на землі). Ти, Миколо, двері позамикав?
Микола. Ба, аякже! (Позіває.) О, пора в стебло. (Хреститься і шепотом молиться до образів.)
Жандарм . Та хіба й собі роздягатися. (Роздягається, хреститься і лягає на землі.) А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкаві збудити мене, скоро встанете.
Анна. Добре, добре. (Кладе його карабін на лаву, заглядає до печі і затикає її. Тим часом Микола, скінчивши молитву, розперізується і лягає на постелі.)
Микола. Ти спиш уже, Михаиле?
Жандарм. Та дрімаю. Або що таке?
Микола. Та нічого. Добраніч тобі!
Жандарм. Добраніч!
Анна хреститься, відтак стає за припічок і гасить лампу.
Заслона спадає
ДІЯ ДРУГА
Декорація та сама. День. В печі горить.
Микола парить березове пруття і крутить ужівки.
Анна то порається коло печі, то помагає йому.
ЯВА ПЕРША
Микола і Анна.
Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спіткає з його латрами! Плюнув би чоловік на той заробок, а тут ні, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб він йому стікся.
Анна. Та чень нині легше буде їхати, ніж учора. Бач, випогодилося!