Хтось пройшов за самшитовими кущами, які приховували від вулиці вхідні двері.
Кармен Дравек у пальті з біло-зеленої шотландки й без капелюшка вийшла крізь прогалину в живоплоті, зненацька завмерла й злякано глянула на мене, наче не чула моєї машини. Потім вона швидко сховалася за кущами. Я проїхав далі й зупинився перед незаселеним будинком.
Вийшовши з машини, я рушив до Стейнерового котеджу. Тепер я краще усвідомлював, яка небезпечна справа чекає на мене.
Я пройшов крізь живопліт і побачив перед відчиненими дверима Кармен. Вона стояла й мовчки дивилася на мене. Тоді повільно піднесла руку до рота й прикусила зубами навдивовижу грубий великий палець, що здавався на руці чужим. Під очима в неї були темно-фіолетові кола. [112]
Не кажучи й слова, я штовхнув її назад у будинок і причинив за собою двері.
Ми стояли, розглядаючи одне одного. Дівчина повільно опустила руку й спробувала всміхнутись. Потім будь-який вираз з її блідого обличчя зник, і воно стало не більш осмисленим, ніж дно коробки від черевиків.
Я сказав якомога лагідніше:
— Не хвилюйся. Я не ворог. Сядь у крісло біля столу. Я друг твого батька. Не панікуй.
Кармен підійшла до столу й сіла на жовту подушку в чорному кріслі Стейнера.
При денному світлі кімната мала занедбаний, непривітний вигляд. Усе ще пахло ефіром.
Кармен облизала губи кінчиком білуватого язика. Тепер її чорні очі здавалися скоріше заціпенілими. Я покрутив між пальцями сигарету, посунув книжки й сів на край столу. Потім неквапно закурив і спитав:
— Що ти тут робиш?
Дівчина мовчки шкребла нігтем своє пальто. Тоді я запитав знов:
— Що ти пам'ятаєш про вчорашній вечір? Цього разу Кармен відповіла.
— Що пам'ятаю? Учора ввечері я хворіла й була вдома. — Говорила вона обережно, хрипким голосом.
— А перед тим? — наполягав я. — Перед тим, як я привіз тебе додому. Що тут учора сталося?
Обличчя її повільно залила фарба, очі розширилися від подиву.
— Ви... ви той самий? — видихнула дівчина й знову заходилася гризти свій навдивовижу грубий великий палець.
— Так, той самий. Що ти можеш пригадати?
— Ви з поліції? — спитала Кармен.
— Ні. Я вже сказав: я друг твого батька.
— То ви не з поліції?
— Ні.
Нарешті до неї дійшло. Вона зітхнула.
— Що... що вам потрібно?
— Хто його вбив?
її плечі під картатим пальто здригнулися, однак на обличчі в неї нічого не змінилось.
— Хто... хто ще знає? — злякано спитала вона.
— Про Стейнера? Не маю уявлення. Ні поліції, ні будь-кого іншого тут, здається, не було. Може, Марті?
Моє запитання пролунало як грім серед ясного неба.
— Марті! — зненацька пронизливо скрикнула Кармен. Якусь мить ми обоє мовчали. Я курив сигарету, а вона гризла палець.
У неї аж трохи відвисла щелепа. [113]
— Так.
— Чому він це зробив? Ти часто бачилася з ним останнім часом? ;
Вона стисла руки в кулаки.
— Лише один чи два рази.
— Знаєш, де він живе?
— Так! — різко кинула мені в обличчя Кармен.
— Що з тобою? Я гадав, Марті тобі подобається.
— Я його ненавиджу! — майже крикнула вона.
— І тому ти хотіла б утягти його в халепу, — сказав я.
Кармен пустила мої слова повз вуха. Мені довелося пояснити їх.
— Я маю на увазі, ти хочеш сповістити поліцію, що це зробив Марті?
В її очах раптом з'явився переляк.
— Після того, як я знищу знімок, де ти гола, — спокійно додав я.
Дівчина захихотіла.
Я відчув до неї огиду. Якби вона закричала, зблідла чи забилася в істериці, це була б цілком природна реакція. Але Кармен лише хихотіла.
Мені був гидкий навіть сам вигляд дівчини. її присутність діяла на мене як дурман.
Вона все хихотіла, і ці смішки розбігалися по кімнаті, мов щури. Поступово вони стали істеричними. Тоді я встав зі столу, ступив крок до неї й поляскав її по обличчю.
— Так само, як учора ввечері, — пояснив я.
Кармен відразу ж припинила хихотіти й знов почала гризти великого пальця. Очевидно, вона, як напередодні, не реагувала на мої ляпанці. Я знов сів на край столу.
— Ти прийшла сюди забрати фотопластинку... фотографію, де тебе знято в чому мати народила, — сказав я.
Вона стулила рота, потім її підборіддя знову відвисло.
— Надто пізно. Я шукав її вночі. Тоді вона й зникла. Певно, її забрав Марті. Ти не дуриш мене щодо нього?
Дівчина енергійно покрутила головою. Тоді повільно підвелася. Очі в неї були вузькі, терново-чорні й порожні, як скойка від устриці.
— А тепер я піду, — сказала вона так, наче ми сиділи за чашкою чаю.
Кармен попростувала до дверей і вже зібралася була відчинити їх, але цієї хвилини на пагорб виїхала машина й зупинилася перед будинком. З неї хтось вийшов. [114]
Дівчина обернулась і з жахом глянула на мене. Двері несподівано відчинилися, і в кімнату зазирнув якийсь чоловік.
9
Незнайомець з гострим довгастим обличчям був у коричневому костюмі й чорному фетровому капелюсі. Лівий рукав у нього був підгорнений і приколотий до борта піджака великою чорною англійською шпилькою.
Він зняв капелюха, причинив плечем двері і з лагідною усмішкою поглянув на Кармен. У нього був густий, коротко підстрижений чуб і вугластий череп, одяг сидів на ньому добре. Чоловік не був схожий на злочинця.
— Гай Слейд, — відрекомендувався він. — Вибачте за несподіване вторгнення. Дзвінок не працює. Стейнер удома?
Дзвонити він і не пробував.
Кармен байдужно подивилася на Слейда, потім на мене, тоді знов на Слейда. Вона облизала губи, але нічого не сказала.
— Стейнера тут немає, містере Слейд, — відповів я. — Ми навіть не знаємо, де він.
Він кивнув головою й торкнувся свого довгого підборіддя крисами капелюха.
— Ви його друзі?
— Ми зайшли сюди мимохідь по книжку, — пояснив я, відповівши усмішкою на його усмішку. — Двері були прочинені. Ми постукали, потім увійшли. Так само, як і ви.
— Зрозуміло, — задумливо мовив Слейд. — Все Дуже просто.
Я нічого не сказав. Кармен теж мовчала.; Вона не зводила очей з його порожнього рукава.
— По книжку, кажете? — перепитав Слейд.
З його тону я багато чого зрозумів. Мабуть, він знав про сумнівні справи Стейнера. Я відійшов до Дверей і сказав:
— А от ви не постукали. Він засоромлено всміхнувся.
— Це правда. Мені слід було постукати. Вибачте. Нам пора, — недбало кинув я і взяв Кармен за руку.