Суддя Тейлор мав іще одну дивну звичку. В залі засідань він дозволяв курити, хоч сам ніколи не курив, проте іноді, коли щастило, можна було побачити, як він, засунувши в рот довгу незапалену сигару, повільно її жує. Поступово сигара зникала у нього в роті, а через кілька годин суддя Тейлор випльовував її як напівсуху пережовану масу. Одного разу я запитала Аттікуса, як може місіс Тейлор його цілувати; батько відповів, що вони рідко цілуються.
Підвищення для свідків містилося праворуч од судді Тейлора. Діставшись до своїх місць на галереї, ми побачили, що містер Гек Тейт уже там.
РОЗДІЛ XVII
— Джем, глянь, то не Юели сидять? — запитала я.
— Тс-с-с,— сказав Джем,— містер Гек Тейт дає свідчення.
Містер Тейт причепурився з такої нагоди. На ньому був звичайний костюм, і він був такий же, як усі інші люди: ні високих чобіт, ні шкіряної куртки, ні пояса з патронами. З цієї хвилини я його вже не боялася. Трохи подавшись уперед, він сидів у кріслі для свідків, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.
Прокурора, містера Джілмера, ми майже не знали. Він був з Ебботсвіла, і ми бачили його тільки під час судових засідань, та й то дуже рідко, бо ні мене, ні Джема суд не цікавив. Містер Джілмер був лисий, завжди чисто виголений, йому можна було дати і сорок років, і всі шістдесят. Хоч він стояв до нас спиною, ми знали, що він косоокий і вміло користувався цим: ніби й не дивиться на людину, а насправді ж пронизує її поглядом. Присяжні і свідки боялися його як вогню. Їм здавалося, що він очей з них не зводить, а тому і ті й ті слухали уважно.
— ...своїми словами, містер Тейт,— сказав містер Джілмер.
— Отже,— промовив містер Тейт до своїх колін і торкнувся рукою окулярів,— мене покликали...
— Поверніться до присяжних, містер Тейт. Дякую. Хто саме вас покликав?
— Мене покликав Боб... містер Боб Юел, онде він сидить, це було ввечері двадцять першого листопада,— сказав містер Тейт. — Я вже збирався йти додому, коли заходить Б... містер Юел, дуже схвильований, і каже: скоріше їдьмо до мене, чорномазий знеславив мою дочку.
— І ви пішли?
— Звичайно. Сів у машину і помчав.
— Що ж ви побачили, коли приїхали?
— Вона лежала на підлозі в першій кімнаті, коли ввійти — праворуч, добре-таки побита. Я допоміг їй підвестися на ноги, вона ополоснула обличчя — в кутку стояло відро — і сказала, що їй уже краще. Я запитав, хто її скривдив, і вона відповіла — Том Робінсон...
Суддя Тейлор, який весь час уважно розглядав свої нігті, підвів голову, ніби сподівався почути заперечення, але Аттікус мовчав.
— ...запитав, чи це він так її побив. Вона сказала — він. Я запитав, чи вдалося йому взяти її силою, і вона відповіла — так. Тоді я пішов до Робінсона і привів його до Юелів. Дівчина впізнала його. Після цього я його забрав. Оце і все.
— Дякую,— сказав містер Джілмер.
Суддя Тейлор запитав:
— Є запитання, Аттікус?
— Є,— відповів батько.
Він сидів за столом не посередині, а трохи осторонь, закинувши ногу за ногу, одна рука лежала на спинці стільця.
— А ви лікаря викликали, шериф? — запитав Аттікус.— Чи, може, викликав хтось інший?
— Ні, сер,— відповів містер Тейт.
— Ніхто не викликав лікаря?
— Ні, сер,— повторив містер Тейт.
— Чому? — запитав Аттікус голосніше ніж звичайно.
— Можу сказати. Лікар був просто не потрібен, містер Фінч. Вона була так розмальована, що й без лікаря було ясно, що сталося.
— Але ж ви не викликали лікаря? В той час, як ви були там, ніхто не посилав по лікаря, не приводив лікаря і дівчину до лікаря не водили?
— Ні, сер...
Втрутився суддя Тейлор:
— Аттікус, він уже тричі відповів. Лікаря він не викликав.
— Я просто хотів упевнитися,— сказав Аттікус. Суддя усміхнувся.
Рука Джема раптом стислась і пальці міцно обхопили поручні галереї. Він затамував подих. Я подивилася вниз, люди сиділи спокійно. Що за трагедію він тут розігрує, подумала. Діл сидить спокійно, преподобний Сайкс поряд з ним — теж.
— Ти чого? — запитала я пошепки, але Джем тільки сердито зашипів.
— Шериф,— вів далі Аттікус,— ви кажете, що дівчина була дуже побита. Як саме?
— Ну...
— Опишіть, Гек, які синці чи рани ви помітили?
— Ну, була побита голова, руки вище ліктів у синцях, але вже минуло хвилин тридцять...
— Звідки ви знаєте?
Містер Тейт посміхнувся.
— Вибачаюся, це вони мені сказали. У всякому разі, вона була добре розмальована, коли я туди прийшов, і під оком синець.
— Під яким?
Містер Тейт блимнув очима і обома руками пригладив волосся.
— Дайте подумати,— мовив він тихо і подивився на Аттікуса так, ніби хотів сказати: що за дитячі питання.
— Не пригадуєте? — запитав Аттікус.
Містер Тейт тицьнув пальцем у простір перед собою і сказав:
— Під лівим.
— Хвилинку, шериф,— зауважив Аттікус.— Ліве — це коли вона стоїть перед вами чи тоді, коли вона дивиться туди, куди й ви?
— О, тоді це праве око,— сказав містер Тейт.— Так воно і є, містер Фінч, праве. Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях...
Містер Тейт знову закліпав очима так, наче раптом щось зрозумів. Потім повернувся і глянув на Тома Робінсона. Том Робінсон інстинктивно підвів голову.
Аттікус теж, видно, щось відкрив для себе, він миттю скочив на ноги.
— Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали.
— Я сказав, що у неї було підбите праве око.
— Не те...
Аттікус підійшов до столу секретаря, схилився, дивлячись, як швидко бігала секретарська рука по паперу. Секретар перестав писати, перегорнув блокнот і прочитав:
"Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях".
Аттікус випростався і глянув на містера Тейта.
— То яка половина, Гек?
— Права половина, містер Фінч, але на ній, крім цих синців, були й інші, розказувати?
— Які ж то інші? — запитав Аттікус.
Поки містер Тейт відповідав, Аттікус повернувся, глянув на Тома Робінсона, немов кажучи — чого ж іще можна чекати?
— ...руки були в синцях і саднах, вона і шию мені показала. На горлі видно було сліди пальців...
— Навкруги горла? І ззаду на шиї?
— З усіх боків, містер Фінч.
— Кажете, з усіх боків?
— Так, сер, адже шия у неї тоненька — кожен обхопить...
— Будь ласка, шериф, відповідайте на запитання коротко — "так" або "ні",— сухо мовив Аттікус, і містер Тейт замовк.