— Ти знаєш цю історію не гірше за мене.
— Не знаю, справді. Мені ніхто не розповідав.
Міс Моді поправила свою вставну щелепу.
— Ти, певно, знаєш, старий Редлі був з баптистів, які миють ноги...
— Так і ви ж баптистка, правда?
— Справді, я баптистка, дитино. Але не така твердолоба.
— Хіба не всі баптисти миють ноги?
— Миють. Дома, у ванні.
— Але ви молитеся не так, як ми...
Міс Моді, певно, вирішила, що легше пояснити, що таке звичайний баптизм, ніж вдаватися до канонів віросповідання.
— Баптисти-ногомийки вважають, що будь-яка розвага — гріх. Якось у суботу кілька баптистів вийшли з лісу. Проходячи повз мій двір, почали кричати, що я разом із своїми квітами попаду прямісінько в пекло.
— І квіти в пекло?
— Так. Квіти горітимуть разом зі мною. Ці ногомийки вважають, що я надто багато часу буваю під божим небом і дуже мало сиджу в чотирьох стінах над біблією.
Моя віра в слово боже похитнулася, коли я уявила собі, як міс Моді шкварчить у пеклі (а воно у кожного протестанта інше). Звичайно, у неї злий язик і добра вона робить людям мало, не те що міс Стефані Крофорд. Проте довіряти міс Стефані може тільки божевільний, а от у порядності міс Моді ми з Джемом ніскільки не сумнівалися. Вона ніколи не сказала про нас лихого слова, була щира з нами, не втручалася в наше особисте життя. Вона була нашим другом. І я зовсім не розуміла, за що таку помірковану людину можна приректи на вічні муки!
— Це несправедливо, міс Моді. Ви найкраща жінка на світі.
Міс Моді всміхнулась.
— Дякую. Але ногомийки вважають, що кожна жінка — це втілення гріха. Вони занадто буквально розуміють біблію.
— То, може, містер Артур тому й сидить весь час дома, щоб бути якнайдалі від жінок?
— Не знаю.
— По-моєму, це безглуздо. Певно, містерові Артуру дуже хочеться в рай, але все-таки він міг би виходити хоч на веранду. Аттікус каже, що бог велить любити людей як самого себе...
Міс Моді перестала гойдатися в кріслі.
— Ти ще надто мала, щоб зрозуміти це,— мовила вона рішуче.— Але є люди, в чиїх руках біблія небезпечніша, ніж пляшка віскі в руках... в руках твого батька.
Я була приголомшена.
— Мій батько не п'є віскі,— обурилась я.— Скільки живе — жодної краплини... Ой, ні, якось він казав, що одного разу трошки випив, але йому не сподобалося.
Міс Моді засміялась.
— Я не те хотіла сказати. Я мала на думці інше: коли б Аттікус і напився, то все одно він не був би такий грубий, як дехто буває навіть у своєму найкращому вигляді. Трапляються люди, які... які надміру дбають про потойбічний світ і не можуть навчитися жити на цьому. Глянь на вулицю, он туди, і ти побачиш, до чого це призводить.
— Ви гадаєте, то все правда, що кажуть про Стр... містера Артура?
— А що кажуть?
Я розповіла.
— Все це на три чверті негритянські казки і на одну чверть вигадки міс Стефані Крофорд,— мовила міс Моді похмуро.— Стефані Крофорд розповідала мені навіть, як одного разу вона прокинулася серед ночі, а він дивиться на неї у вікно. Я поцікавилася, що ж вона зробила, побачивши його,— посунулась і дала йому місце в ліжку? Стефані Крофорд на деякий час замовкла.
Ще б пак! Язичок у міс Моді такий, що кого завгодно примусить замовкнути.
— Що не кажи, дитино, а то оселя сумна,— вела вона далі. — Я пам'ятаю Артура Редлі ще хлопчиком. Що б там люди про нього не казали, а зі мною він завжди був люб'язний. Люб'язний настільки, наскільки міг.
— Як ви думаєте, він справді божевільний?
Міс Моді похитала головою.
— Хіба що тепер збожеволів. Ми ніколи не знаємо, що діється з людьми. Що відбувається по той бік зачинених дверей, які таємниці...
— Аттікус поводиться з нами однаково і надворі і вдома,— вставила я, усвідомлюючи свій обов'язок — захищати батька.
— О господи, дитя, та й годі, я просто розповідаю, як воно буває, навіть не думаючи про твого батька, та коли вже зайшла про нього мова, то я тобі ось що скажу: Аттікус Фінч що вдома, що на вулиці — завжди однаковий. У мене є свіжий торт — хочеш узяти з собою шматочок?
Я дуже хотіла.
На другий день уранці, прокинувшись, я побачила Джема і Діла на задвірку: вони щось жваво обговорювали. Я підійшла до них, але мені, як звичайно, веліли іти геть.
— Не піду. Двір такий же твій, як і мій, Джем. Я теж маю право тут гуляти.
Після коротенької наради з Джемом Діл оголосив:
— Якщо ти зостанешся з нами, то робитимеш усе, що ми накажемо.
— Глянь на цього задаваку! Який розумний знайшовся!
— Якщо ти не пообіцяєш робити усе, що ми накажемо, ми тобі нічого не розповімо,— вів далі Діл.
— Подумаєш, яка велика цяця! Гаразд, що там у вас?
— Ми хочемо передати Страхолюду записку,— мовив Джем, не змигнувши оком.
— Як це? — Я намагалася стримати почуття страху, що охопило мене. Міс Моді легко говорити, примостившись затишно на ґаночку,— вона вже стара. Інша річ — ми.
Джем збирався причепити записку на вудку і просунути крізь віконниці. Якщо в цей час хто-небудь з'явиться на вулиці — Діл подзвонить дзвіночком.
Діл підняв праву руку, і я побачила затиснений у долоні срібний обідній дзвіночок моєї матері.
— Я підійду з другого боку будинку,— сказав Джем.— Учора ми примітили з вулиці, що одна віконниця ледве тримається. Хоч би на підвіконня просунути записку.
— Джем...
— Ні, ти сама напросилася, вороття нема, залишайся з нами.
— Гаразд, але я не хочу вартувати. Джем, того разу хтось...
— Ти будеш вартувати, стежитимеш за тильною стороною подвір'я, Діл стоятиме перед будинком і дивитиметься на вулицю; якщо хто буде йти, він подзвонить. Зрозуміло?
— Зрозуміло. А що ти йому напишеш?
— Ми дуже чемно просимо його,— сказав Діл,— щоб він хоч зрідка виходив з дому і розповідав нам, що він там робить, запевняємо, що не скривдимо його, купимо морозива.
— Ви збожеволіли, він уб'є нас усіх!
— Це я придумав,— сказав Діл.— По-моєму, якщо він вийде і трохи посидить з нами, то йому буде веселіше.
— Звідки ти знаєш, що йому невесело?
— Спробувала б ти посидіти під замком років сто і їсти тільки котів! Б'юсь об заклад, у нього вже виросла отакенна борода...
— Як у твого батька?
— У мого батька нема бороди, він...— Діл замовк, ніби щось пригадавши.
— Ага, піймався, раніше казав, що в твого батька чорна борода...