— Ні, ні, стривайте, — вона піднесла руку, затримуючи його, а воднораз прибрала ногу з дзвінка під столом, що його то натискала, то відпускала весь час. — Ви ж мені ще й не сказали, як вас звуть.
Чоловік завагався, тоді сказав:
— Називайте мене Дейвом.
— Ну, тоді... Дейве... — вона засміялась, прегарно збентежившись. — Треба щось для вас зробити. Ви ще молодий чоловік і тільки-но ступили на криву стежку. Сьогодні ви спробували взяти те, що маєте за своє, а завтра почнете брати те, про що самі знаєте, що воно не ваше. І вам добре відомо, який буде кінець. Тож подумаймо краще, яку б для вас знайти чесну роботу.
— Мені треба грошей, і треба негайно, — уперто відповів він. — Не для себе, а для того товариша, що я вам казав. Він у великій халепі, і я маю його врятувати зараз, або ж буде запізно.
— Я можу знайти для вас роботу, — сказала вона хутко. — І можу... о, це ж те, що потрібно! Я вам. позичу ті гроші, що ви хотіли послати товаришеві. А ви мені потім вернете зі своєї платні.
— Три сотні б вистачило... — промовив він поволі. — Три сотні його зарятують. А я б вам цілий рік працював як воляка за ці три сотні, та за харчі, та ще за яких кілька центів на тютюн.
— А! Ви курите! Я про це й не подумала.
її рука простяглась над револьвером до його руки, і вона показала па руді кінчики пальців, що зраджували курця. А її очі тим часом зміряли відстань від своєї й від його руки до зброї. її аж поривало враз схопити револьвер. Вона була й певна, що зможе те зробити, та все ж і не зовсім певна, а тому врешті опанувала себе й прийняла руку.
— Може, ви хочете закурити?
— Як перед смертю.
— Ну то куріть. Мені не вадить. Мені навіть подобається, коли чоловіки курять.
Він сягнув лівою рукою до бічної кишені, дістав клаптик цигаркового паперу й поклав на столі коло правої руки, що лежала біля самої колодочки револьвера. Тоді знову сягнув до кишені, вийняв і висипав у папірець пучку темного пухкого тютюну. А потім, держачи обидві руки над револьвером, почав крутити цигарку.
— Ви так пильнуєте свого страшнючого револьвера, наче мене боїтесь, — піддражнила його вона.
— Та я не те що вас боюсь, мем, а просто така хвилина, що в мене серце трошки не на місці.
— Але ж я вас не злякалась!
— Так вам же не було чого втрачати.
— А життя? — нагадала місіс Сетліф.
— Ай правда, — враз погодився він. — І ви таки мене не злякались. Мо' й справді я занадто нервуюся...
— Я ж не хочу зробити вам нічого лихого! — Промовляючи ці слова, вона дивилась на нього поважними й щирими очима, а нога її в ту саму хвилину намацала під столом кнопку дзвінка й надушила його. — Ви ж знаєтесь на людях, це видно. І на жінках теж. То хіба ви не бачите, що я справді хочу переконати вас кинути злочинне життя й знайти вам чесну роботу?..
Чоловік відразу засоромився.
— Пробачте вже мені, мем, — сказав він. — Мабуть, таки не дуже воно чемно, що я отак непокоюся.
І, припаливши цигарку, вже поклав праву руку не на стіл, біля колодочки револьвера, а собі на коліна.
— Дякую вам за довіру, — мовила вона тихо, силуючи себе не міряти очима відстань до зброї й твердо натискаючи ногою на дзвінок.
— А щодо тих трьох сотень... — почав він знову. — Я б міг переказати їх телеграфом ще сю ніч. А тоді годжуся працювати вам цілий рік за ті гроші та за харч.
— Та ви більше заробите! Я можу вам пообіцяти щонайменше сімдесят п’ять доларів на місяць. Ви вмісте ходити біля коней?
Обличчя його аж проясніло й очі заблищали.
— Ну, тоді ви служитимете в мене самої — чи, краще сказати, в мого батька, хоча всю обслугу наймаю я. Мені потрібен другий кучер...
— То це ліврею носити? — перепитав він гостро, з глумом і зневагою в голосі й на скривлених устах, як справдешній син вільного Заходу.
Вона поблажливо всміхнулася.
— Бачу, це вам справді не годиться. Ну, подумаймо ще. Ага. Ви вмієте виїжджувати молодих коней?
Чоловік кивнув головою.
— У нас є своя конярня, і там знайдеться місце для такої людини, як ви. Отже, згода?
— Ще б пак, мем! — тепер у голосі його чулися вдячність і захват. — Тільки візьміть мене туди! Я завтра ж таки вгризуся в роботу зубами. І, далебі, можу вам пообіцяти одну річ, мем: ви ніколи не пошкодуєте, що допомогли Гюгі Люкові у скрутну для нього хвилину.
— А ви ж наче сказали, що вас звати Дейвом, — незлостиво дорікнула вона.
— Авжеж, мем. Сказав. І ви вже мені пробачте. Я простісінько збрехав. Насправді мене звати Гюгі Люк. І як ви мені дасте адресу тієї вашої конярні та ще грошей на квиток, то я завтра вранці туди навпростець і подамся.
Протягом цілої тієї розмови вона одно натискала на дзвоник. Натискала на всякі лади, подаючи тривожні сигнали: то тричі коротко й раз довго, то двічі коротко й раз довго, то п’ять разів уряд. То пробувала давати довгі низки коротких дзвінків, а то раз не відпускала гудзика добрих три хвилини’ І ввесь час то кляла подумки дурного сонливого доморядника, то вже починала думати, що дзвоник, мабуть, несправний.
— Я дуже, дуже рада, що ви згодні, — казала вона. — Влаштувати це буде дуже просто. Тільки спершу доведеться вам довіритись мені й відпустити мене нагору по гаманець. — Помітивши, що в очах йому заблимав сумнів, вона додала квапливо: — Адже я збираюсь повірити вам наборг триста доларів.
— Та я вам вірю, мем, — відважно поступився він, — тільки що не можу своїх нервів подужати.
— То сходити по гроші?
Та перше ніж вона встигла дістати його згоду, до вух її долинуло здалеку ледь чутне рипіння. Вона знала, що то рипнули двері в доморядниковій кімнаті. Правда, той рип був такий тихий, — радше слабеньке тремтіння повітря, ніж звук, — що вона б його й не почула, якби не чекала й не прислухалась. Але чоловік його почув. І враз ледь-ледь нашорошився.
— Що це таке?
Замість відповіді її ліва рука майнула до револьвера й ухопила його. їй була якраз потрібна та мить, коли він тіпнувся з несподіванки, бо ще за мить його рука вже метнулась на стіл — і вхопила порожнечу там, де був щойно револьвер.
— Сидіть! — наказала вона гостро, зовсім новим для нього голосом. — Не рухайтесь. Руки покладіть на стіл!
Вона здобула від нього добру науку. Замість цілитися з простягненої руки, вона сперла руку й колодочку револьвера на стіл, наставивши цівку не в обличчя йому, а в груди. І чоловік, спокійно дивлячись на неї й скоряючись наказам, добре знав, що зброя не відіб’є вгору і постріл не схибить. Бачив він і те, що револьвер у її руці не хитається й рука не тремтить, і незгірш було йому відомо, яку завбільшки дірку може пробити куля з м’яким олив’яним кінчиком. Він не спускав очей не з жінки, а з курка, що вже трохи піднявся під тиском її пальця на спусковий гачок.