Впала додолу Христина, впала й Галина. Без крику й муки впали вони, бо рука старого шляхтича, дарма що була стара, вміла улучати у серце. З божевільними очима стояв пан Януш між двома трупами. Підлога хутко вкривалася теплою кров'ю, що вже підмочила й його сап'янці; з чингала кров збігала краплями йому на кунтуш, але старий шляхтич нічого того не помічав. Пекуча, настирлива думка опанувала його істотою: "Чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду?"
Морок у хаті густішав і, зрештою, застилав кутки й підлогу...
Мороз пробіг по тілові старого. Тіні вбитих встали йому на очі по всіх кутках хати і дивилися на нього вогненними, повними благання очима.
Мов божевільний, вибіг старий шляхтич з хати і, встромивши у піхви скривавлений чингал, пішов вулицею. Куди він ішов, він того не знав, та те й не цікавило його. Йому треба було тільки розв'язати питання, чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду, чи ні; до всього ж останнього йому було байдуже.
Пан Януш йшов довго, пригноблений своїм питанням, аж поки будинки Переяслава скінчилися, а перед його очима розістлалися темні од вечірнього туману хвилі Трубежу... Не спиняючись, пішов він далі понад кручами річки, не звертаючи на них найменшої уваги і не знаходячи у собі одповіді на питання, що давило його мозок.
Не розв'язалося ще те питання, як в голову йому вдарилo нове: "А де ж той рід твій... — питало його сумління, — що його честь ти рятував такою дорогою ціною? Чи не один же ти, лишився з усього твого роду?"
Розпачливий зойк вибився з грудей старого... Нащо ж йому топтатись ще на цьому світі? Для кого... й для чого?.. І чого сподіватись?
Непереможна сила розпуки потягла його до кручі і штовхнула униз, де глибоко під ногами чорніла вода. Гулко плеснули хвилі Трубежу, приймаючи тіло запеклого ворога козацтва, і навіки сховали його під собою.
Пізно уночі повернувся Чорнота до своєї хати і, побачивши, що сіни не замкнуті, розгнівався на Христину і разом занепокоївся. Щоб засвітити світло, він прямо з сіней увійшов у пекарню.
— Христино! — покликав він стиха.
Ніхто не обізвався. Збентежений ще більше, він викресав вогню, роздмухав його й засвітив каганець.
Христини у пекарні не було.
Передчуваючи недобре, хутко пішов козак у світлицю, держачи у руці каганець. Тьмяне лоєве світло блимало йому перед очима, і він не зразу розглядів і не зразу зрозумів, що сталося... Але згодом розплющені очі Галини, що напружено дивилися на стелю, і ціла річка крові на підлозі сказали йому все...
Каганець випав з руки загартованого у січах козака, і нелюдські згуки, схожі на рев простреленого кулею звіра, вибилися з його грудей...
На ті незрозумілі вигуки, що через розчинені сіни досягали вулиці, збіглися сусіди і, запаливши світло, знайшли Чорноту прикипівшим до трупа своєї передчасно покинувшої світ, молодої, коханої дружини.
XXVI
Прочунявши од тяжкої недолі і поховавши укохану дружину разом з вірною Христиною, Чорнота не зразу довідався, чия рука одняла у нього щастя, і тільки через кільки день, коли хвилі Трубежу викинули смердючий труп пана Януша наповерх і про те стало відомо всьому Переяславу, він зрозумів, що Галина загинула од руки свого батька.
Колись жвавий та веселий, Чорнота після смерті Галини став сумний та замислений. Нудьга за молодою дружиною не покидала його й на хвилину, а до тієї нудьги приєдналося ще каяття у тому, що своїм коханням він згубив того, кого так ніжно любив. Про гетьманські бенкети Чорноті стало огидно тепер і згадувати, і він просив Хмельницького назавжди увільнити його од обов'язку бути його мало не щоденним гостем. Один з своєю журбою ходив він на домовину своєї дружини і сидів там з ранку до ночі, та, може, не вертався б до хати й на ніч, коли б не побратим Криця, що, піклуючись про його життя, оселився у його хаті, не приводив його на ніч додому.
Скоро час бенкетів у Переяславі минувся. Чужосторонні посланці пороз'їздилися. Згода між королівськими комісарами й гетьманом Хмельницьким не склалася, і комісари мусили виїхати з Переяслава ні з чим. Король польський зібрав нове військо, і воно, наступаючи на Україну, вже одібрало од козаків всі землі по Збараж. Починалася знову боротьба за визволення України од Польщі.
Як провадилася та боротьба, як лилася знову кров українців та поляків і як гуляла по Україні воля разом з козацькою шаблею, все те читачеві розкаже історія України, ми ж скажемо тут коротенько тільки про те, що доторкалося полковника Чорноти.
Всю війну 1649 року Чорнота лишався військовим обозним, і поки гетьман з головним військом ходив під Зборов навперейми польському війську, що йшло на Україну під приводами самого короля, він держав у облозі Збараж з військом великого польського войовника, українця по крові, Яреми Вишневецького, і хоч був Чорнота під Збаражем знову з самим поспільством, а проте, не дав полякам видертись з облоги і прилучитися до короля.
Тут же, під Збаражем, Чорноту чекало нове розчарування: гетьман Хмельницький, погромивши упень військо польського короля під Зборовом і маючи його самого у своїх руках, не скористувався з того й випустив його з рештою війська на волю, маючи всю ту саму свою незмінну надію й бажання жити з Польщею по-братерському. Зневірившись у розумі й хисті гетьмана, Чорнота зрікся бути йому близьким підручним, одмовився од посади військового обозного, не схотів узяти й полковницького уряду і хоч не покинув війська зовсім, але лишився вільним од усяких обов'язків, військовим старшиною.
Сумні думки Чорноти про майбутню долю України через помилки Хмельницького скоро справдилися: року 1650-го король польський зібрав величезне військо у триста тисячі вояків і пішов на Україну війною під той час, коли козаки стомлені двохрічними походами, порозходилися по домівках. Хмельницький покладав багато надій на свого спільника, кримського хана, та тільки коли ворожі війська зійшлися під Берестечком, хан з ордою утік, захопивши у бранці й самого Хмельницького.
Лишившись без спільників і без гетьмана, козаки люто билися кільки день з утроє сильнішим ворогом, а далі, не маючи собі нізвідки потуги, наказний гетьман, славний Богун, почав переводити козацьке військо на другий бік річки Пляшівки, щоб непомітно вийти з табору; на оборону ж задніх він лишив три тисячі козаків з полковником Нечитайлом.