— Я покладаюся на лицарство пана обозного... — проказав нарешті Кисіль зблідними тремтячими губами.
Чорнота зразу вгадав, чого так злякався воєвода, і проказав глузливо:
— Що?.. Боязно, щоб я не переказав гетьманові, як комісари польські підмовляють його полковників на зраду? Годилося б, годилося б переказати...
Побачивши далі, що Кисіль хоче ще щось говорити. Чорнота додав, показавши на двері до сіней:
— Он де, пане воєводо, двері з моєї хати. Засоромлений та пригноблений, Кисіль ввесь зігнувся і, мов ошпарений окропом, вискочив з хати на ґанок до своїх товаришів.
У невеликій хаті на другому од будинку Чорноти кінці Переяслава сидів біля столу, схиливши на руку сиву голову, високої постаті й завзятої вдачі старий шляхтич. Він прибув до Переяслава разом з комісарами, але належав тільки до їхнього почету і участі в урочистих привітаннях та бенкетах не брав. Той шляхтич був не хто інший, як пан Януш.
Після того як Галина зникла з Замостя разом з Христиною, пан Януш зрозумів, що стара, як він казав, хлопка одурила його: одняла у нього дитину і, запевне, передала козацькому полковникові. Гнів та жага помсти запекли йому серце.
Розуміючи, що шукати Галину треба там, де був Чорнота, останній же був біля козацького гетьмана, старий шляхтич рішив їхати на Україну; та тільки поки тяглася війна, до того не було ніякого способу, коли ж війна припинилася і пан Януш почув, що на Україну виряжають королівських комісарів, він поїхав до пана Кисіля, якого давно знав особисто, і умовив воєводу взяти його з собою.
Їхав на Україну пан Януш з єдиною метою помститись на дочці й на козакові, Кисілю ж та іншим комісарам він сказав, буцім би їде з тим, щоб умовити Чорноту, якщо він вже одружився з його дочкою, приєднатись до католицької віри, як же ще не одружився, то примусити його до шлюбу.
Не відаючи про ворожі відносини пана Януша до свого зятя і турбуючись після прикрої розмови з Чорнотою про свою долю, Кисіль, вийшовши од козацького обозного і розказуючи на вулиці товаришам комісарам, у яку біду вони вскочили, гадав, що тепер пан Януш через свою дочку, дружину Чорноти, може стати їм у великій пригоді, і разом з усіма товаришами попрямував через місто до пана Януша.
Побачивши ще з сіней пригноблену постать старого шляхтича біля столу. Кисіль з співчуттям обізвався до нього:
— Сумує пан!.. І справді, є чого сумувати; наша справа виходе назле — на згоду з гетьманом дуже мало надії.
— Прошу вельможних панів сідати... — сказав пан Януш, підсуваючи до столу ослін. — Чого ж саме вимагає Хмельницький?
— Нема про що й говорити, — обізвався, сідаючи на ослін, пан Мястковський. — Ліпше нам всім вмерти, аніж скоритися своїм хлопам!
— Вимоги Хмельницького — це саме глузування! — сказав князь Четвертинський. — Перше за все він вимагає, щоб уніятські костьоли зразу ж були віддані схизматикам і щоб про унію на всій Україні і згадки не було!..
— Нахабство хлопське!.. — скрикнув пан Януш.
— Підождіть далі! Він вимагає, щоб і римських, католицьких, костьолів не було на Україні, аж поки він не дозволить їх одчинити!
— Га?! — скрикнув князь Четвертинський. — Це у польському, католицькому королівстві щоб не було костьолів?
— Всі жиди щоб зараз же вибиралися з України назавжди! — додав до розмови Кисіль. — Та щоб вся Україна, навіть з Галичиною й Покуттям, Військові Запорозькому належала, а гетьман України щоб не підлягав сеймові!
— Щоб скласти такі умови... — сказав пан Януш, — треба б бути або божевільним, або п'яним!
— Зрозумійте! — гукав у обуренні князь Четвертинський. — Він хоче бути вище за короля... Король підлягає сеймові, а він щоб йому не підлягав! Це правда, що нема чого й говорити про те, що верзе п'яний!
— Тепер, пане Януше, — повів розмову Адам Кисіль, — ми до тебе за порадою. Важучи на божевілля Хмельницького, ми от гуртом намислили, що найліпше б було прищепити козацькій старшині зраду і умовити когось з полковників прийняти од короля гетьманські клейноди. Хмельницького тоді король проголосив би бунтарем; козацтво поділилося б надвоє — почалася б між козаками колотнеча, і тоді польське військо зуміло б зробити козакам добре похмілля! Може, ми при цьому дуже поспішилися й зробили помилку, що не порадились з тобою, а важучи на те, що козацький обозний одружився з дочкою пана...
— Ви це запевне знаєте, що вони одружилися? — перебив пан Януш.
— Запевне. Пан Виговський сказав мені, що був у Чорноти сватом і що той брав шлюб на його очах, у Києві. Так от, ми й мали надію, що панова дочка, як шляхтянка, зробила вже вплив на козака і навернула його думки у бік Польщі... а до того ж чули, що Чорнота не один раз сварився з гетьманом і погрожував навіть скинути його з гетьманства... Ну, от ми й пішли до обозного у хату...
Пан Януш захвилювався:
— Знайшли ви його? Бачили мою дочку? Кисіль вагався, як сказати батькові про його дочку неприємне.
— Бодай було краще не бачити! — встряв у розмову шпаркий князь Четвертинський. — Не вмів, пане, виховати дочку!.. Вона не тільки не вплинула на чоловіка, а сама стала схизматкою й хлопкою!
Пан Януш вдарив кулаком по столу й скочив на ноги.
— То пан бреше!
— Що пан сказав? — схопившись за шаблю, скрикнув князь.
— Того не може бути, щоб моя дитина стала схизматкою! Її виховували кармеліти! — гукав пан Януш. Князь Четвертинський вихопив з піхов шаблю.
— Якщо пан Януш не перепросить мене, то я одрубаю йому язика за його образливе слово!
Обидва Киселі й Мястковський кинулися поміж шляхтичами і деяк вгамували їх, доводячи Четвертинському, що пану Янушу тяжко було почути про ту ганьбу, що завдала йому дочка.
Коли всі трохи заспокоїлися, пан Януш сказав:
— Прошу вельможного князя пробачити мені, старому, і даю моє шляхетне слово, — що коли моя дочка стала схизматкою, то надалі вона не буде схизматкою!
Кисіль не зрозумів того, що сказав пан Януш, і перевів знову на свою справу:
— Так от, пане Янушу, коли я почав намовляти твого зятя до гетьманської булави, він напався на мене як найлютіший ворог і з ганьбою вирядив мене з хати. Та цього ще не досить, а от як розкаже він про те, до чого я його підмовляв, гетьманові, так ми всі можемо тоді загинути. От з приводу цього ми й прийшли до пана просити, щоб пан пішов до своєї дочки й попросив її умовити чоловіка, щоб не виказував гетьманові на нас.