Хто вона? Звідки? Навіщо зібрала жінок? Куди їх веде?
Запам'яталось високе чоло, обрамлене кашеміровою хусткою, чорні іскристі очі, чорні, суворо зведені на переніссі брови. Щось орлине в погляді її очей і в гордо підведеній голові. Часом мені ще й досі вчувається голос її — грудний, закликаючий:
...В царство свободи дорогу Грудью проложим себе...
Так і лишилась вона в моїй пам'яті — незнана і небачена потім ніколи в житті.
Постає ще і такий спогад з дитячих літ. Під вранішнім сонцем так сліпуче іскриться сніг, що на нього боляче дивитися. Стоять запушені в густий іній верби. Мороз. Такий мороз, що іноді замертво падає пташина. Пройде а чи проїде хтось вулицею — і скрипіння снігу лине хтозна й куди.
Наближаються хрещенські празники. Кожного року за тиждень перед ними на засніжену Ворсклу виходить гурт чоловіків, і ми, хлоп'ята, вже знали — споруджуватимуть Йордань.
Для цього вибиралося найглибше місце, розчищався сніг, прорубувались канави, і з-під гострих сокир, граючи у променях сонця, розсипалися бризками голубі крижинки.
Старший з майстрів подавав знак. Двоє найспритніших ставали на одрубану крижину, били по ній ломами, з глухим гулом одколювали глиби, зачіплювали залізним гаком, і пара коней витягала їх з води. Вправні руки майстрів витесували сокирами, випилювали ножовками різні деталі для майбутньої крижаної церкви-йордані.
І ось наступало славнозвісне свято. Ворота, двері, хатні речі, вікна, ікони — все помічалося крейдяними хрестиками.
Наша хата поблизу Ворскли. З хати видно Йордань, прикрашену молодими сосонками. Прибувають люди з сусідніх сіл та хуторів, розпалюють на березі багаття, гріються. Дітей матері заводять до хат — гріються й самі, і ніхто в цьому людям не відмовляє.
Чуються святкові передзвони. З п'яти слобідських церков ідуть процесії. Гойдаються корогви, переливаючись на сонці позолотою, коливаються від ходи перев'язані рушниками хрести, виблискують ікони.
Людей тисячі. Чути хори. Видно святкові попівські та дияко-нівські ризи.
Правиться служба божа. Освячується потім вода. І в ту ж хвилину в повітря зринають голуби з барвистими паперовими стрічками. Сотні голубів. Вони в'ються в морозяному небі, мов казкові жар-птиці, а навколо гримлять постріли з мисливських рушниць.
Біля освяченої ополонки несусвітна давка. Гримлять відра, чайники, пляшки, глечики. Віруючі штурхають одне одного, обливають мимоволі водою, і вона одразу зашерхає на одязі. Хтось необережно ступає чоботом, густо намащеним дьогтем, і по освяченій воді розпливаються райдужні кола. Православні на це не зважають. Мелькають червоні руки, мелькають рукавиці, похапливо занурюється в ополонку різноманітний посуд.
Обламується зелене й пахуче гілля на сосонках. І тільки одна споруда стоїть незаймана і величава—це витвір слобідських майстрів — крижана Йордань.
Від згадки про оцих простих робочих людей сповнюється теплом і ніжністю моя душа.
На жаль, багатьох із тих майстрів уже давно немає в живих. Та живими лишаються у пам'яті моїй їхні образи, їхнє життя, їхні діла.
Я радий з того, що жив серед них, бачив їх, ділив з ними горе і радість. Але ж ніколи не думав я тоді, що пролинуть роки, і я, син слобідського маляра, виходячи у "великий світ" з тринадцятьма карбованцями у кишені, які дали мені мати та родичі, стану колись письменником. Не думав я тоді, що згодом на сторінках мого роману "Гроза" оживуть прообрази близьких, рідних, дорогих мені людей, таких як Андрій Македон, його син Яків, Пимон Базалій, Поля, Терень, дід Михей, Олімпіада, жін-ки-солдатки і багато інших слободян, що про них я писав з великою ніжністю і любов'ю.
Та не раз закипало моє серце гнівом, коли я пригадував людей іншого, ворожого мені табору. Вони, ці люди, стали прообразами Трохима Безсалого, його брата Лук'яна та сина Олександра, попа Віталія і, нарешті, багачки Ізарової.
У смертельному двобої зіткнулися ці два табори, два світи. Старий світ прагнув відстояти поневолення, злидні й темряву. Світ же новий, мов ранкова зоря весіння, закликав до царства свободи, до боротьби за кращу долю, до великого, земного, омріяного трудовим народом щастя.
За волю, за щастя, за світле майбутнє вирушали воїни у бій з ворогами. Не один з них упав на полі бою, проливши гарячу
433
15 А. Шнян, т. 2
кров. Не одне молоде життя згасло передчасно, як згасає падаюча в небі зірка.
Та живуть вони, герої, в пам'яті людській. І пам'ять ця буде вічною, як вічним лишиться і геройство їхнє, і їхні діла.
...Працюючи над образом Ніни Черкашиної в романі "Гроза", я пригадав жінку, яку бачив у слободі в час громадянської війни. Так само йде Ніна, як і та жінка, з прапором у руках по вулицях революційного Петрограда.
"...Хода її легка й граційна. Здається, що в образі стрункої дівчини вулицею столиці йде майбутня Росія — вільна, безстрашна, горда в своїй силі, мужності й красі.
Знову радістю сповняться груди дівочі, і вона, ота радість, бунтівлива й непоборна, виривається новою піснею з молодих грудей, що її не вбити ворогам:
Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе, В царство свободы дорогу Грудью проложим себе".
Мені хочеться, щоб роман "Гроза" був бодай скромною пам'яткою про тих героїв, хто у грозові дні Великої Жовтневої революції чесно і мужньо бився з ворогами за Радянську владу, за партію Комуністичну, за великий вільний трудовий народ, за його світле майбутнє.
1957