— Це дуже привабливо, Спендер.
— Але ви не залишитеся...
— Ні, хоча я вам вдячний за пропозицію.
— Ви, звісно, не дасте мені спокійно жити. Доведеться вас усіх убити. .
— Ви оптиміст.
— Я знаю, за що борюся, тому я сильніший. Нині у мене є те, що може замінити релігію. Це все одно, що заново вчитися дихати, читати книжки. А що може мені запропонувати ваша цивілізація?
Капітан переступив з ноги на ногу й похитав головою:
— Шкода, що так виходить. Дуже шкода.
— Мені теж. Певно, вже час відвести вас назад.
— Мабуть, так.
— Капітане, вас я не вбиватиму.
— Що?!
— Я вирішив так з самого початку.
— Он як...
— Коли решта будуть мертві, може, ви зміните свою думку.
— Не зміню. В моїх жилах тече надто земна кров. Я б вам не простив.
— Навіть, коли б залишилися тут жити?
— Навіть тоді. Не знаю чому. Ніколи не думав про це.
Вони повернулися на місце зустрічі.
— Підете зі мною добровільно, Спендер? Пропоную востаннє.
— Дякую, не піду.— Спендер простягнув руку. — Маю до вас одне прохання. Якщо ваша візьме, зробіть мені послугу. Постарайтеся відтягнути колонізацію Марса хоч на півстоліття, дайте можливість попрацювати археологам. Обіцяйте мені.
— Гаразд.
— І останнє. Якщо комусь від цього стане легше — згадуйте про мене, як про людину, що одного погожого літнього дня схибнулась і так і не прийшла до тями. Може, вам буде легше...
— Я подумаю. Прощавайте, Спендер. Щасти вам.
— Дивний ви все-таки,— сказав Спендер, коли капітан рушив стежкою вниз.
Капітан повернувся до своїх сірих від пилу людей, що вже й не сподівалися його більше побачити. Він мружився на сонце і важко дихав.
— Є щось пити? — спитав капітан.
Хтось простягнув йому баклагу з холодною водою. Він ковтнув. Витер долонею рота.
— Усе гаразд,— сказав він.— Будьте обережні. Часу у нас вдосталь. Мені не потрібні жертви. Вам доведеться його вбити. Він не повернеться. Спробуйте покласти його одним пострілом. Не перетворюйте в решето.
— Я розчереплю йому голову,— погрозливо сказав Сем Паркхілл.
— Ні, тільки в серце,— відказав капітан. Перед очима в нього постало сильне, вольове обличчя Спендера.
— Я виб'ю йому паскудний мозок,— вперто повторив Паркхілл.
Капітан кинув йому баклагу.
— Ви чули мій наказ. Тільки в серце.
Паркхілл щось невдоволено пробурмотів.
— Ходімо,— сказав капітан.
Вони знову розсипались і побігли, то піднімаючись гарячими схилами, то пірнаючи в прохолодні, порослі мохом гроти. Часом перебігали небезпечні відкриті майданчики з кам'яними плитами, що пахли сонцем.
"Як гидко вдавати з себе мудрого, досвідченого,— думав капітан,— коли насправді ти не такий і не хочеш таким бути. Ненавиджу це відчуття правоти, коли в глибині душі я не певний, що правий. Хто ми, врешті-решт? Більшість? Більшість завжди права, адже так? Завжди непомильна, чи не так? Не схибить навіть раз у десять мільйонів років? Що ж таке ця більшість і хто в неї входить? Що в них на думці, як вони стали такими? Яким чином я потрапив у цю бісову більшість? Боже праведний! Що це — клаустрофобія? Страх перед натовпом? Просто здоровий глузд? Може одна людина бути правою, коли весь світ вважає правим себе? Не будемо думати про це. Будемо плазувати, метушитися і натискати на гачок. Отак".
Його люди бігли, пірнали в западини на землі, завмирали в затінку розжарених скель, хапали ротом повітря. Атмосфера тут була рідка, тож доводилося відпочивати щокілька хвилин. В очах танцювали чорні цятки, але по тому мали знову зводитись на ноги, бігти, пробивати гвинтівками дірки в літньому повітрі, гарячі лункі дірки.
Спендер лежав на одному місці, час од часу відстрілюючись.
— Я розчереплю тобі голову! — ревів Паркхілл, дряпаючись крутим схилом угору.
Капітан зловив Сема Паркхілла на мушку. Потім відклав пістолет.
— Що ви надумали? — запитав він свою безсилу руку і зброю. Він мало не вистрілив у спину Паркхілла.
— Боже праведний! Дай мені сили!
Він бачив, як Паркхілл біг, потім упав і вгруз у землю.
Спендера поволі брали у зашморг. Він лежав на вершині гори між двома великими брилами, хапав ротом рідке повітря, одяг під пахвами збурів від поту. Капітан виразно бачив ті дві брили. Їх розділяв просвіт дюймів у чотири, і в нього було видно груди Спендера.
Капітан Уїльдер чекав. "Тікай, Спендер! — подумки наказував він.— Тікай, як ти задумав. Через кілька хвилин буде пізно. Тікай! Потім знову вийдеш. Пересидь у своїй підземній схованці, живи там місяць, рік, читай свої прекрасні книжки, купайся в басейнах. Давай, чоловіче, поки не пізно".
Але Спендер не рушав з місця.
— Що це з ним? — спитав себе капітан.
Він узяв свій пістолет. Стежив, як обережно, повільно, але невпинно піднімалися його люди. Глянув на вежі охайного марсіянського містечка, схожі на різьблені шахові фігури на тлі неба. Перевів погляд на дві брили, просвіт між ними, через який було видно Спендерові груди.
Паркхілл, захлинаючись від люті, кинувся вперед.
— Ні, Паркхілле,— сказав капітан.— Я не дозволю, щоб це зробили ви або хтось інший. Я зроблю це сам.
Він прицілився.
"Чи не гризтиме мене сумління? — спитав себе він.— Чи правильно я роблю, що беру такий тягар собі на плечі? Так, правильно. Я знаю, що я роблю, знаю, що це правильно".
Він кивнув Спендерові.
— Тікай! — прошепотів він так, щоб ніхто, крім нього, не чув.— Даю тобі тридцять секунд. Тридцять секунд!
Годинник на зап'ястку невблаганно відлічував час. Капітан стежив за стрілкою. Спендер не рухався з місця. Капітанові здавалося, що годинник цокав надто гучно, надто довго. Люди з екіпажу підбиралися все ближче.
— Тікай, Спендер!
Тридцять секунд спливло. Капітан глибоко вдихнув.
— Спендер,— прошепотів він, видихаючи повітря, і натиснув на гачок.
Прозора, ледь помітна хмарка камінного пилу зависла у повітрі, зітканому з сонячних променів. І все. Луна від пострілу завмерла.
Капітан підвівся і гукнув своїм людям:
— Він мертвий.
Йому спершу не повірили. Їм не було видно просвіту між брилами. Вони побачили, як капітан біг схилом угору сам-один, і вирішили, що він або відчайдушний сміливець, або просто навіжений. Лише через кілька хвилин вони зважилися підійти до тіла, і хтось спитав: