Капітан промовчав, але щось занотував у корабельному журналі.
Якось уранці — це міг бути понеділок, чи вівторок, чи котрийсь інший марсіянський день — Бігз сидів на березі каналу, підставивши обличчя сонцю, і бовтав ногами у прохолодній воді.
Понад берегом ішла людина. Коли її тінь впала на Бігза, він повернув голову.
— Хай мені грець! — вигукнув він.
— Я останній марсіянин,— сказав чоловік, витягаючи пістолет.
— Що ти сказав? — перепитав Бігз.
— Я вб'ю тебе.
— Облиш. Що за дурні жарти, Спендер?
— Встань, я продірявлю тобі черево!
— Ради бога, забери пістолет.
Спендер натиснув курок. Якусь мить Бігз сидів непорушно, затим похилився наперед і впав у воду. Постріл був тихий, як шелест. Неквапні хвилі прийняли тіло, почулося глухе булькання, по тому все стихло.
Спендер сховав пістолет у кобуру і пішов далі. Сонце припікало. Воно обпалювало шкіру рук, гарячим промінням ковзало по його незворушному обличчю. Він ішов неквапно, наче нічого не сталося, а був звичайнісінький собі день. Спендер підступив до ракети; кілька чоловік під навісом саме уминали приготований коком сніданок.
— От і наш самітник! — сказав хтось.
— Привіт, Спендер! Де це тебе носило? Четверо за столом очікувально дивилися на людину, що мовчки стояла перед ними.
— На біса тобі здалися оті кляті руїни? — зневажливо скривив губи кок, помішуючи якесь чорне вариво у горщику.— Допався, як пес до кістки.
— Можливо,— відповів Спендер.— Мав там дещо з'ясувати. А чи знаєте ви, що тут неподалік блукає марсіянин?
Четверо за столом відклали виделки.
— Невже? Де саме?
— Не має значення. Дозвольте мені поставити вам одне запитання. Як би ви почували себе на місці марсіян, коли б на вашій землі з'явилися чужинці і почали її плюндрувати?
— Я напевно знаю, як почував би себе,— сказав Черок.— У моїх жилах тече індіанська кров. Дід мені багато розповідав з історії Оклахоми. І якщо десь тут є марсіянин, я на його боці.
— А ви? — Спендер обвів решту настороженим поглядом.
Ніхто не відповів, але мовчання було досить красномовне. Мовляв, грабуй, скільки можеш, хапай, скільки вхопиш, якщо ближній підставив щоку — вдар міцніше і таке інше.
— Ну так-от. Я зустрів марсіянина,— вів далі Спендер.
Вони мовчки слухали.
— Там, у долині, в одному з мертвих поселень. Я не сподівався зустріти його і шукати не збирався. Не знаю, що його туди привело. Весь цей тиждень я жив у маленькому містечку, намагався розібрати древні таємничі письмена, вивчав їхнє старовинне мистецтво. І одного разу побачив марсіянина. Він з'явився лише на якусь мить і тоді відразу зник. Вдруге я його побачив наступного дня. Я саме сидів над книгою, коли він знову прийшов. І так кілька разів. Щоразу він підходив усе ближче. Коли я нарешті оволодів марсіянською мовою,— це на диво просто, допомагають піктограми,— марсіянин став переді мною і сказав: "Дай мені свої черевики". Я дав. А він знову: "Дай мені своє вбрання і весь обладу-нок". Я так і зробив. Тоді він каже: "Тепер іди за мною і дивися, що буде". І марсіянин рушив до бази, і ось він тут.
— Не бачу ніякого марсіянина,— озвався Черок.
— Шкода.
Спендер вихопив з кобури пістолет. М'яко пролунали постріли. Перша куля влучила у крайнього зліва, друга та третя — прошили крайнього справа і того, що сидів посередині. Кок злякано обернувся від вогнища і був повалений четвертою кулею. Він упав, мов підтятий, у вогонь і залишився лежати, хоча одяг на ньому загорівся.
Ракета купалася в сонячних променях. За столом сиділо троє. Їхні руки непорушно лежали біля мисок, в яких холов сніданок. Один Черок, цілий і неушкоджений, ошелешено дивився на Спендера.
— Можеш піти зі мною,— сказав Спендер. Черок мовчав.
— Чуєш, можеш піти зі мною,— повторив Спендер.
Нарешті Черок здобувся на відповідь.
— Ти їх убив,— проказав він і змусив себе поглянути на тих, що сиділи навпроти.
— Вони цього заслужили.
— Ти збожеволів.
— Можливо. То підеш зі мною?
— З тобою? Навіщо? — скрикнув Черок. Він зблід, на очах блищали сльози.— Забирайся геть! Геть!
Обличчя Спендера скам'яніло.
— Я гадав, ти мене зрозумієш.
— Забирайся! — рука Черока потяглася до пістолета.
Спендер вистрілив востаннє. Більше Черок не рухався. Спендера хитнуло. Він провів долонею по спітнілому чолу. Глянув на ракету, і зненацька його пройняв сильний дрож. Він мало не впав, його трусило, як у пропасниці. Поступово Спендер приходив до тями, немов після страшного сну. Ноги не слухалися, і він сів, щоб погамувати дрож.
— Припинити! Негайно! — наказав він своєму тілу. Тремтіння пронизувало кожну клітину. Він стискав тіло в лещатах волі, доки з нього вийшов увесь дрож. Тепер руки спокійно лежали на впокорених колінах.
Спендер зіп'явся на ноги і з неквапною ретельністю завдав собі на спину портативну холодильну камеру. На якусь мить руки йому знову затрусилися, але він рішуче скомандував: "Ні!" — і дрож припинився. Він побрів геть на неслухняних ногах і загубився серед гарячих червоних гір. Один. Самітний.
Сонце продовжувало нещадно пекти. За годину капітан виліз з ракети по шинку та яйця. Він уже хотів був привітати товаришів, та нараз прикипів до місця, вловивши в повітрі ледь чутний запах пістолетного диму. Потім побачив кока, що лежав долілиць, накривши своїм тілом вогнище. Чотири космонавти заклякли перед холодним сніданком.
За капітаном по трапу спускався Паркхілл і ще двоє хлопців. Командир заступав їм шлях, заворожений мовчанням і непорушністю тих, що сиділи за столом.
— Скличте людей, усіх! — наказав він.
Паркхілл побіг берегом каналу.
Капітан торкнувся рукою Черока. Той повільно сповз із стільця і впав. Сонце освітило його коротке стрижене чорне волосся і високі вилиці.
Екіпаж зібрався.
— Кого не вистачає?
— Того ж таки Спендера. Бігза ми знайшли в каналі,
— Спендер!
Капітан дивився, як гори тягнуться назустріч новому дню. У хижій посмішці вишкірило зуби сонце.
— Бодай йому всячина! — втомлено проказав капітан.— Чому він не прийшов до мене поговорити?
— Нехай би навернувся мені під руку! — вигукнув Паркхілл, гнівно зблиснувши очима.— Я розчерепив би йому довбешку!
Капітан Уїльдер кивнув двом хлопцям: