Вже коли вони підходили, з розчиненого вікна визирала Ліля, перехиливши голову, і з розчуленою та болісною посмішкою на вустах привітно кивала до них. Обличчя їй було пергаментно-жовте, дві поворозки кіс видавались ще світліші, а губи кривилися до них кволою, але доброю посмішкою.
— Це, значить, ти, Івасю? Ну, що у вас там дома?.. А, і Юрко тут! Я й не помітила. Юрасю, як це ти?
Юрко раптом скочив, підбіг до вікна і, знявши кашкета, дзвінко закричав:
— Мамунечку, здрастуй!
— Юрасю! Дитинко! Прийшов з татом!
Юрась мовчки хитнув головою, а Ліля дивилась і плакала. Юрась збентежено м'яв кашкета, не знаючи, що йому робить. Далі не втерпів і поспитав:
— Тобі дуже болить, мамуню?
— Ні, дитинко, мені вже краще.
— А чого ж ти так плачеш?
— Це я так — тебе побачивши... Ти, Юрасю, схуд за цей час. Мабуть, погано їси?
— Ні, я нічого, мамо! — серйозно сказав Юрась.— Вже й Федорку пасу.
— Що ж вона в тебе — не втекла?
— Ні, нічого! Пасеться добре. І знаєш, там у ярах ми пасли з хлопцями. Там паші сила-силенна, і гарно грати в м'яча.
Ліля болісно посміхалась. Підійшов Іван Семенович і, засоромлено привітавшись, спитав:
— Ну, як тобі, Лілю, краще стало?
— Нічого. Здається, краще. Так принаймні кажуть лікарі. Бачиш же, он устаю.
Вона помовчала й запевнила:
— Нічого, ще житиму. Не клопочись, не помру!
Але далі хитнула головою, струсюючи сльози, що раптом рясно наринули, й додала:
— Тільки як подумаю, що так жити, то краще вмерти. Я всі ці дні те й роблю, що плачу. Лікар усе дивується й допитується, а хіба я можу признатись? Ну, справді, я не знаю, для чого жити, коли тільки самі прикрості й образи. Я не знаю, за які це мені провини доводиться терпіти.
— Та ти залиш, цього більш не буде! Справді, не буде! ^— впевнено сказав Іван Семенович.
— Ой, не вірю. Ти так багато зарікався, а що з того вийшло ?
— Та, знаєш, тепер таке життя. Хіба ж утерпиш? Мені теж нелегко, коли хочеш.
— Хіба ж я не знаю, як тобі важко? Тільки я в тім не винна, Івасю. А ти замість того щоб підійти лагідно, підтримати мене та й самому заспокоїтись, вигадуєш страшенні бешкети. Як наслухаєшся отак твоїх витівок, так утекла б і сама не знаю як і далеко.
Іван Семенович на ці слова нічого іншого не міг зробити, як тільки глибоко зітхнути, і сказав:
— Ну, знаєш, ми просто змучені до краю. Важко живеться. Але цього більше не буде, я запевняю тебе. Ось побачиш.
— Та побачимо,— примирено відповіла Ліля, витираючи сльози. Юрко стояв і стежив за нею похмуро й насуплено. Ліля, певне, не помітила цього й поспитала:
— Ну, ти ж, Юрку, Федорку глядітимеш? Дивись мені, щоб вона в тебе поправилась.
— Авжеж, ще й як,— задиркувато сказав Юрко.— Я тепер знаю, де більше паші. Туди й ганятиму.
Тим часом у палату зайшов вартовий помлікаря, і Ліля мусила нашвидку попрощатись і відійти від вікна. Іван Семенович трохи постояв, а тоді, взявши за руку Юрка, пішов з подвір'я.
Майже половину дороги Юрко мовчав, мабуть, прикро вражений усім тим, що бачив. І тільки доходячи вже подвір'я педтехнікуму, тихо мовив до Івана Семеновича:
— А ми й забули спитати, коли мамуня повернеться.
— Не знаю. А що, Юрасю?
— Та мамуня обіцяла мені пошити костюма. Тепер, мабуть, я буду без нового костюма,— сумно признався він.
Але Іван Семенович на це нічого не сказав.
///
Тепер електричний струм у Івана Семеновича виснажився, і, як завжди після того, на душі було затишно й сумно і хотілось зашитись десь у куток і там на дозвіллі смакувати. Цьому якраз усе й сприяло: Юрко погнав козу на пастовень,
Варвара Карпівна поралась у коридорі, наспівуючи щось церковне.
Іван Семенович здаля й глухо чув той спів Варвари Карпів-ни, а сам тим часом важко роздумував, одриваючись увесь час від монографії про світло. Читалось важко, бо ціла хмара думок заклубилась, хаотично й бунтівливо.
Пізніш, уже надвечір, він насилу скінчив монографію, потім наспіх накидав схематичного конспекта й пішов до фізичного кабінету.
Під кабінет відведено доволі просторе приміщення, цілу велику залу, що раніш призначена була під авдиторію. У часи революції зовсім випадково сюди потрапило дуже коштовне приладдя, і Іван Семенович шанувався в ньому і пильнував усього кабінету, знаходячи тут затишок і розраду собі в години гострих збурень.
З приладь до сьогоднішньої лекції він вибрав собі призму, лупу, проекційного ліхтаря, нарешті, примітивний прилад, як ілюстрацію до кіна. З дому вийшов він увечері по сьомій годині. У коридорі зустрів його вчитель мови і літератури Картека, бредучи додому, певне, п'яним, бо одна пола сірої шинелі, забруджена й мокра, волочилась долівкою. Він зне-важно й насмішкувато оглянув Івана Семеновича й глухо кинув:
— Пресмикаємось? За пуд борошна продаємось?
Іван Семенович нічого не відповів, а той, ще більш цим роздратований, зневажно й роздратовано кинув навздогін:
— За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси! І при цьому промурмотів брутальну лайку.
Навкруги швидко сутеніло, далечінь потопала у фіалково-сивім тумані і незабаром закуталась сутінками, а крізь них витикались промінясті зірки.
Трохи пізніш з темряви вихопився гудок млина; отже, було пів на восьму. За півгодини мала заступати нічна зміна, за півгодини мала розпочатись і лекція.
Проте, коли Іван Семенович прибув на подвір'я млина, було тільки за чверть до восьмої. Він зайшов до контори, але там сидів сам табельник Ефроїм Гумілевський, що виводив якісь підсумки в книзі й зосереджено ляскав рахівницями. Назустріч Іванові Семеновичу він подивився з тихою філософською задумою, а потім поблажливо посміхнувся.
— Ну, це вже ви прийшли? Просвіщать нас?
— Так. Але ви не знаєте, де має бути лекція?
— Чому не знаю! Звісно, знаю. Вона має бути в пайкаузі.
— Це ви напевне знаєте, що вона буде в пакгаузі?
— Що значить напевне? Раз я сказав, значить, знаю. А де ж їй ще бути, як не там?
— Я гадав, що тут, у конторі.
— Розуміється, ви гадали. Але в конторі тепер вечірні праці,— звіт складаємо.
Іван Семенович більш не допитувався, а Гумілевський повів у задумі гострим великим носом, ніби прислухаючись своїми великими, як кажанові крила, вухами до якихось потайних звуків,— і по тому знову взявся за працю. Іван Семенович повернувся і вийшов з контори.