— Невже вас таки справді цікавить проміння?
— Та чорт його знає! Понімаєте, якось вроді тягне. Воно вроді ото горілки. Інколи прямо не терпиться.
— То нема чого й терпіти,— сміючись, сказав Іван Семенович.— А коли тягне, то й приходьте. Я завжди радий вам показати.
— Та вроді якось соромно, проо^есоре. Та й не хочеться вас від діла одривати... Хоч би ще не той дурень Бабак, так ми б вас на млині якось піддержували.
— А ви вважайте, що це моє діло — показувати. Значить, це якось і обійдеться.
— Та хто знає,— обережно зауважив Ковтун.— Ми таки зіб'ємо й Бабака.
Ковтун ішов поруч з Іваном Семеновичем, кріпко і певно ступаючи і трохи соромлячись від незвичайної ролі, яка йому випала — прохати в людини знання. Однак Іван Семенович, певне, не помітив цього і сказав:
— Я сьогодні, знаете, якраз збирався попрацювати в кабінеті. Значить, будемо разом. Будете мені за асистента.
Ковтун посміхнувся, але добродушний, лагідно-довірливий тон йому дуже подобався, і він, тепер зрадівши й пожвавівши, просто й сердечно сказав:
— Це ж, понімаєте, як відкрити, так які діла ми встругнемо, Іване Семеновичу. Це ж увесь світ можна забрати в свої руки, їдять його мухи!
— Ідьот, тов. Ковтуне! Значить, будемо воювати,— бадьоро сказав Іван Семенович.
Проходячи повз хлів, Іван Семенович машинально простяг руку до кози. Та привітно замекала і простягла свій писок до руки, обдаючи її густою парою. Іван Семенович відчув теплий тваринний дух і, повернувшись до кози, узяв її під рогами і, дивлячись просто у вічі, де застигли оксамитово-сині серпневі ночі, відчув раптом у тих очах неясний відблиск далекого тваринного раю на землі, але це пройшло в його свідомості, як легка тінь від хмари, і він, ляснувши козу по скроні, поблажливо сказав:
— Ну ти, витрішкувата! Іди собі геть!
Перед ґанком обоє спинились, чекаючи на Христофора Федоровича й Юрка, але що їх не було видно, Іван Семенович махнув рукою і розважно сказав:
— Ну, з старим хлопець ніде не дінеться. Ходімо, мабуть, ворожити.
— А що ж, згода, професоре! — спокійно відповів Ковтун. В кабінеті пашіло ще денним теплом і тому гостріш пахло
нафталіном, денатуратом і тим особливим пахтінням, що завжди стоїть у всіх природничих музеях та кабінетах. Але обоє дослідників, як два відважних мисливці, що потай пробираються в хащах, зайшли до кабінету й, мовчки роздягшись, зразу ж підійшли до ум4юрмера.
Іван Семенович провірив, чи є енергія міської мережі і, зрадівши з того, звернувся до Ковтуна:
— Ну, от бачите, любий друже, індуський фізик Бозе винайшов опрозорювальні промені, а ми про це нічогісінько не знаємо, хоч у принципі це ясно. І в нас деякі речі теж просвічують. Але цього замало. Треба винайти таку силу променів, щоб ними можна було просвітлювати всякі речі, на якій хочете віддалі. Розумієте?
— От ти, дідько! — співчутливо обізвався Ковтун.
— Викрити це — значить взяти в свої руки величезний
розвиток всього суспільства. Ви тепер розумієте, що це значить?
Не перестаючи гомоніти, Іван Семенович знову пустив умформера. В кутку загуло, в катодній машині затріщало, сині паруси світла впали на підлогу. Двоє людей у тім світлі, як чаклуни, таємниче топтались, зазираючи до всяких речей і випробовуючи їх рукою.
Знадвору примирено й повно доходили голоси. Іван Семенович упізнав з гомону, що Юрко повернувся додому і розмовляє з Варварою Карпівною надворі коло хліва. По тому ті голоси стихли, надворі завмерло, на вікно лягло злотаво-сірим тканням небо, тим часом як тут потайний і могутній шелест променів, що павукувато й моторошно стелилися по підлозі, творив дивний у замкнутих, цілком пов'язаних колах свій самостійний світ.
Подеколи Іван Семенович стиха велів Ковтунові принести ту чи ту річ, і той кидався, незграбно гупаючи об підлогу чобітьми. По тому знову обоє тупали стиха й таємниче.
Іван Семенович ввесь час ходив навколо лампи і, пильно придивляючись, роздумував. Сила напруги доходила до 220 т. вольтів. Трансформатором ця сила збільшувалась, і рура відсвічувала густіш і зосередженіш. Однак з того великого ефекту не було. На екрані так само розповзались неясною комашнею літери книги. Схвильовані, збентежені, обоє стояли і напружено стежили.
І раптом Іван Семенович спересердя вдарив себе об коліно рукою й цмокнув. Ах, телепень! Як же він раніш не здогадався цього зробити. Треба ж скупчити проміння і цим збільшити їхню силу! Ну, ясно, треба зробити, щоб рура рефлексува-ла, і рефлексовані промені треба скупчити крізь опукле шкло. Спохватившись, Іван Семенович взявся ладити руру. Він обклав її нікелевою листвицею, залишивши тільки незначну відтулину для пропускання променів. Потім, обчисливши реальний фокус, приробив у тім місці подвійно-опукле шкло. Все це забрало, певне, з годину. Іван Семенович ще раз обійшов і захоплено обвів прилад, потім знову пустив умформера, довів трансформатора до 875 міліампер і пустив проміння просто на стіну.
І раптом — дивна річ! Проміжок стіни розповзся, ніби вмить розтанув, внизу полягли обриси даху, певне, з хліва, а далі синє галуззя, мабуть, з парку, з дивними м'яко окресленими і притіненими долинками, схожими на місячні ущелини. Ліс той тягся до самої зеленої смуги, що полягла вгорі,— певне, ріки.
Обоє дивились вражено й зачудовано.
— Дайте сюди паперу!—збентежено закричав Іван Семенович.
Ковтун зразу ж кинувся, загупав чобітьми, отетеріло завозив рукою по столу і, нарешті схопивши якогось аркушика, що чомусь випорскував йому з рук, подав Косеневі. Той, майже не бачачи паперу, схопив його в руки і, все ще не одриваючись враженим, захопленим від перемоги зором, вийняв олівця і став записувати височінь амперного тиснення, віддалення фокусу, кут злому променів, далечінь опрозорюва ної речі.
Ковтун стежив за ним витріщеним отетерілим зором, витягти обличчя з настовбурченим чубом вперед. Це були справді якісь чари, і ще мить якась, і можна відкинути всякі науки, закони природи й ствердити, що це знову нечиста сила кепкує з людини, показуючи їй принадну силу своїх чарів. Втім, Ковтун одігнав ці думки й, підійшовши ближче, нахилився, дивлячись на руру з тихою зачудованою посмішкою. Далекі ліси з густою смугою річки, вкриті рясною синьою тирсою інею, тепер ніби тремтіли, випускаючи з свого галуззя шелест шовку.