Ліля втомно й щасливо заплющила очі й зітхнула, відчуваючи густий холоднуватий аромат весняного парку. Здаля, з коридорів, доходив галас технікуму, де вже тепер, допіру поз'їздившись, гомоніли студенти, а тут було тихо, і тільки віяло густе, напоєне цвітом з парку повітря, і коливалось небо, заплетене в бузову сітку, а голі дуби, що раптом нагадали їй обскубаних гусей, кумедно сварились. Вона мимоволі посміхнулась і, повернувшись до Варвари Карпівни, що обережно тупцялася ззаду коло грубки, тихо сказала:
— А ви знаєте, Варваро Карпівно, я хочу їсти.
— Ой, Господи. Так я ж зразу, серце. Вас там, мабуть, і не годували. Де ж таки! Які тепер ті лікарні... Намучиться людина там, Боже... Ми вже не знали, як і думати на вас... Та Бог, видно, змилувався.
— А у вас же є що-небудь для мене? Чи ви вже й забули зовсім про мене?
— Ну що ви, голубко! Хіба ж таки в мене й серця нема, щоб забути про вас. Ось зараз я нагрію.
Вона знову затупцяла й заметушилась. Ліля прислухалась, а сітка неба, пописана червоними жилками, лягала радісно й заспокійливо. Ліля раптом заплакала, зітхнула й поспитала:
— Як же вам тут жилося без мене, Карпівно? Вас тут не обіжали?
— О, хай Бог милує! Чого ж би мене обіжали? Хіба що ж тут у вас, каторга? Як коли, може, й погиркаємось, та воно зразу й забудеться!
Ускочив захоплений, захеканий Юрко.
— Мамусю! Ось тобі квітки. Христофор Федорович прислав!
Він прожогом вручив букет нарцисів і тюльп, а сам став осторонь. Ліля, замилувавшись, поглянула на букет і знову розплакалась. Потім гукнула Юрка, притиснула йому голову й поцілувала.
— Ти мій господар! А що ж би ти робив, коли б я померла?
— А що б? Щодня ходив би на могилку, носив би тобі квіточок.
— І тільки й того?
— А хіба що? Ну, чистив би могилку, щоб ти бур'яном не заросла, мамочко!
— Ну, ти, дурненький сину мій!
Цього Юрко зовсім не розумів,— чому він дурненький,— тим-то пестився лагідно й по-телячому довірливо.
Кілька разів протягом дня входив до кімнат і Йван Семенович. Але він був якийсь збентежений і розчулено-зніяковілий і говорив тихим, сердечно-улесливим голосом, ходив навшпиньки і, зачепивши за стільці, сполохано озирався.
Десь у плетиві відчувань він помічав, що його сьогодні дратує своєю грубою сентиментальністю й підвищеною розчуленістю Варвара Карпівна, але він з усієї сили боровся з цим чуттям роздратування і уникав по змозі свого приміщення. Хай вони самі по-своєму святкують цей момент!
Увечері якраз було засідання предметової комісії, і повернувся він, коли вже дома всі спали. Десь у духовці знайшов чайника, випив тихо чаю й сів за газету. Раптом одна звістка змусила його підскочити й збентежитись. Він мимоволі стукнув кулаком по столу. І зразу ж по тому прокинулась на своєму ліжку Ліля. Іван Семенович зразу ж одірвався від газети і підбіг до ліжка.
— Ти хіба не спала, Лільок?
— Ні, я прокинулась, здається.
— То це, значить, я розбудив тебе? Ах ти ж лишенько!
— Та ні ж бо. Я так часто прокидаюсь! Мені тепер мало спиться.
— То, може, тобі, серце, чим помогти?
— Ні, спасибі, не турбуйся, будь ласка!
Вона подивилась на нього теплим, розчулено-вдячним поглядом.
— А ти тут, мабуть, закрутився без мене, сердешний?
— А, та було всього,— байдуже відповів Іван Семенович.
— І, мабуть, дуже дратувався, як завжди?
— Ні, сказати, щоб дуже,— ні! А так, звичайно, трохи доводилось.
— Я це, лежачи в лікарні, знаєш, часто роздумувала над цим. І мені так боляче було! Невже ти не можеш взяти себе в руки, щоб не дратуватись? Як ми далеко одне від одного одійшли через це! І коли ж тому кінець настане? Це ж страшно!
Вона подивилась на нього благально-теплим поглядом й покликала до себе. Він вайлувато й засоромлено підійшов і, сівши на ліжко, обережно узяв її руку. Вона посміхнулась до нього болісно й винувато і задивилась довгим проникливим зором.
— Слухай, Івасю! Про що я тебе буду прохати! Стримайся ти! Не сварися, не в'їдайся! Ти ж подумай: ми зовсім чужі стали одне одному! Чому це так вийшло? Я як подумаю про це, то мені просто хочеться на собі волосся рвати і криком кричати. Куди все те ділось хороше, що між нами було, як воно таке потоптане!
— Та ми зовсім і не чужі, Лільок! А тільки засмикані. І те хороше, воно десь так замулилось усередині, що важко до нього й добитись. А на ділі воно не пропало.
Ліля вражено простогнала і, трохи підвівшись та спираючись на бильце ліжка, з гострим болем сказала:
— Ні, ні, це зовсім не так! Я оце тепер упала б перед тобою на коліна й благала б, щоб не було вже більш сварок, бо я не стерплю їх далі. Це дико! І ми гірші за звірів. Це просто жах! Тоді краще наложити головою!
Іван Семенович засоромлено похилив голову, однак спробував стиха заперечити:
— Я все ж думаю, що це не від мене тільки залежить. Ти забуваєш, в яких ми умовах живемо і як нам важко випадає боротись у житті.
— Ні, я цього не забуваю, любий, і дуже добре розумію тебе. Звичайно, нам дуже важко випадає. А проте, не можна й розпускатись. Треба якось стримуватись.
— А звісно. Та коли я й не можу стриматись, не треба на це дуже вважати. Розумієш?
Вона тільки похитала головою й тихо заплакала. Та він, тепер уже байдужий до всього, раптом схопився, підійшов до столу і, взявши газету, тихо сказав:
— А знаєш, Льольок, чудеса! їй-богу, просто й не повірив би! Ти ж подумай! Я теоретично прийшов до того висновку, що Х-промені повинні просвічувати всякі речі, і не тільки просвічувати, а, так би мовити, упрозорювати їх. І навіть побудував на цім цілу теорію. А тепер, виходить, у Індії цей славетний фізик Возе винайшов промені, які освітлюють речі так, що ті стають прозорі. Брусок смоли, наприклад, стає прозорим, як скло.
— Та що ти кажеш! Це дуже цікаво! — обізвалась Ліля, а сама потай і прикро зітхнула.
— Ні, справді так, коли тільки газети не брешуть. Але тут біда: як про це довідатись докладніше? Це ж поки воно буде опубліковане й дійде до нас, скільки то часу мине!
— А так! Мабуть, немало,— байдуже погодилась Ліля. Але Іван Семенович жваво заходив по кімнаті й захоплено
розвивав свій погляд на цю справу. І все ж, яка це розкіш, що він має тепер катодні рури і може ставити аналогічні досліди!