Авжеж, інші квіти відцвітають і в'януть, а зозулині черевички завжди собі літають разом із зозулями по гаях та левадах.
Це від нього, від Миколки Коструби, я довідався про таємницю заячого холодку. Мовляв, ця тендітна рослина виростає там, де в полі за грудкою землі переночує заєць. Але хіба наперед угадаєш, де куцохвостому заманеться переночувати? Ото вже по зелених, полохливих кущиках пізніше бачиш, де він снив свої короткі, сторожкі сни.
Може, вам кортіло б проникнут в таємницю волового ока? Чи збагнути загадку, яку криє в собі ведмеже вушко? Кінський щавель? Куряча сліпота? Сущу істину міг повідати тільки Миколка Коструба.
Іноді він всідався під стовбуром верби, а поряд всідався пес Боніфацій. Мені здавалось, що обоє зосереджено стежать, як я ловлю рибу в річці. Здавалось, що обоє бачать крізь товщу води, як риба плаває між куширу, як завмирає біля стебел очерету, як < )бачно обминає наживку на гачку.
Вони сиділи й мовчали, непорушні. Зрештою, я запитував:
— Миколко, де це ти зараз?
Він здригався, прокидаючись, і так само поряд здригався, прокидаючись, пес Боніфацій.
— Оце ми з Боніфацієм були в Києві,— казав хлопчик.
І мені, здивованому, здавалось, що в його замислених очах справді можна в цю хвилю помітити непевні відображення стародавнього міста над Дніпром — з золотими банями Лаври та Софії, подзьобаною кулями стіною "Арсеналу", річковим свіжим вітерцем над "Ленінською кузнею", ошатними станці-я ми метрополітену.
Здавалось, можна побачити обриси міста, в якому насправді Миколці бувати не доводилося, та ось зараз силою уяви явле-і юго отут, на цих луках, під спопелілим від спеки подільським небом.
Як багато, як цікаво Миколка Коструба зумів помандрувати в своєму юному віці!
Ото, скажімо, прийшли ви до лісу, рвете черешні чи суни-і і.і, довкола палахкотять сині дзвоники, туркочуть горлиці, а Миколка начебто з вами — й водночас десь далеко-далеко. Де са ме? Не бачить лісу, не рве черешень чи суниць. А що ж бачить замість дерев, які голоси замість пташиного співу чують його вуха? І так не хочеться необережним словом порушувати те зачарування.
Зрештою, наче прокинувся, знов опинився на лісовій галяві.
— Миколко, ти де був?
— Десь в Африці, а де — й не скажу.
— Обійшлось без пригод чи з пригодами?
— Хіба трапляється без пригод? Боніфацій весь час виручав. Авжеж, виручав вірний пес Боніфацій, бо хіба ж могло (ібійтись без нього чи тут, в лісі, чи в золотоголовому Києві, чи в джунглях Африки...
Та якось він пропав. Пропав лише на один день, проте за цей день де тільки вибігав хлопчик, шукаючи. Вірніше, не вибігав, а вилітав, озиваючись тужливо кличним голосом, яким ото озивається чайка перед бурею. Кликав на околиці, в лугах біля річки, по чагарниках, по байраках, по глиняниках,— і нізвідки не чулось у відповідь заливчастого гавкання пса Боніфація.
За цей день хлопчик згас очима, обличчям, прив'яв рухами, згорбився гінкою постаттю, як ото згасає, в'яне і горбиться самотня в степу житня стеблина, котру опалив подих смертовбивчої спеки.
Та вже ввечері пес Боніфацій прибився додому зі своїх невідомих блукань, і хлопчик знову ожив. Обоє літали по селу, й кожній стрічній людині Миколка радісно казав, що Боніфацій знайшовся, ось він, поряд, бо хіба може зрадити вірний друг!
Того літа між нами відбулась розмова, що згадується й понині. Ми йшли через поле, довкола стежки слалась розквітла конюшина. Синів ліс праворуч, а попереду на горбах розляглося село в садках. По блакиті небес пливли й пливли білі хмарки, й Миколка, задираючи голову, стежив за їхньою плавбою. Пес Боніфацій то попереду біг, то ззаду, а то спинявся й задирав морду з очима життєлюбного філософа, наче теж стежив за польотом хмар.
— Де краще — на небі чи на землі? — мовив хлопчик.
— Згадай,— усміхнувся я,— ти колись запитав у мене: "Що сильніше — дерево чи літак?"
— Бо й справді, що сильніше? — не втямив моєї іронії хлопчик, який, здається, і понині не дошукався відповіді.
— У всього своя сила. І своя краса.
— Колись,—сказав Миколка Коструба,—люди додумаються до того, що селитимуться й на хмарах. А в синіх небесах посадять ліс, посіють пшеницю, розведуть квіти...
Можливо, в ту хвилю він уже бачив те, про що говорив. На отій частій хмарині бачив веселе село, на отій більшій, що сяє золотавим боком, бачив містечко, а поміж ними — березовий гай, у якому співають солов'ї чи в свої лункі дудки виграють іволги!
Можливо, бачив таку картину, а можливо, й іншу цей мій малолітній товариш, якому так баглося з'ясувати: що ж усе-таки сильніше — дерево чи літак?
Який у синьому небі хотів би посіяти ліс—із калини та дуба, з беріз та ялин, а в тому лісі поселити птахів.
Якому хотілося, щоб квітка ходила в гості до квітки, щоб люди розмовляли не людською мовою, а голосами голубів, журавлів, ластівок, і так, як птахи, восени відлітали до вирію, в теплі краї.
Який, не полишаючи чорноземне подільське село, міг собі поміж його зеленочубих верб вибудувати золотоголовий Київ та й так сидіти поряд із вами: він у Києві, а ви під вербою на березі...
Того літа пес Боніфацій пропав удруге.
Знову хлопчик бігав по селу, розшукуючи, і, здається, ладен запитувати про пса не тільки в людей, а й у дерев, вулиць, колодязів, кущів. Ладен запитувати в собак, що сиділи на ланцю-і ах, у коней та гусей, що паслись у лузі. І знову голос його звучав кигиканням чаїної тривоги, кличучи, благаючи.
Довколишній світ, начебто зостаючись тим самим світом, що й досі, вже був іншим світом: це був світ без Боніфація.
І хлопчик не міг змиритися з цим ні сьогодні, ні завтра.
Мабуть, відчував, що я не хочу поділитися з ним якоюсь дуже важливою таємницею, бо, скільки літав по селу в пошуках пса Боніфація, скільки розпитував у людей, птахів та дерев, неодмінно звертав до мене.
Й наступного дня я затіяв таку розмову:
— Ти ж знаєш, Миколко, що квіти ходять у гості до квіток. — Знаю,— сумно сказав хлопчик
— І що люди колись навчаться говорити так, як, наприклад, ластівки чи лелеки.
— Авжеж,— згодився.
— Й відлітатимуть до вирію.
— А потім повертатимуться додому,— нагадав хлопчик
— Колись житимуть на хмарах, а в синьому небі садитимуть калину, вербу, тополю, дуб, сіятимуть жито й пшеницю. Ти посадиш ліс, там співатимуть пташки.