Ви, певне, завважили, що звичайно, перетинаючи течію Стрему, ми щоразу намагалися триматись якомога вище, чимдалі від виру, і то навіть за найтихішої погоди, причому вичікували, пильно стежили, коли ж почнеться затишшя, а тепер нас несло в самісіньке пекло, та ще в таку бурю.
"Але ж ми, напевне, потрапимо туди якраз на затишшя,— подумав я.— Є ще невеличка надія!" І наступної ж миті вилаяв себе за те, що дозволив собі таку велику дурість: узагалі на щось надіятися. Адже я добре знав, що ми все одно були б приречені, навіть коли б сиділи на лінійному кораблі, вдесятеро більшому за наше суденце.
На цей час перший несамовитий натиск бурі ніби трохи видихався, чи, може, ми не так його відчували, бо вітер пхав нас у корму, зате ж хвилі, які спочатку стелилися низько, пригнуті вітром, і тільки пінилися, тепер поздиблювались, виросли в справдешні гори. І в небі теж зайшла якась дивна переміна. На всі боки довкола воно було чорне, мов смола, але майже просто в нас над головою зненацька прорвалось кругле віконце — таке чисте, ясне віконце глибокої синяви, а в ньому повний місяць засяяв таким яскравим сяйвом, якого я доти в житті не бачив. Він осяяв усе довкола, але — о Боже! — яке видовище осяяв він своїм світлом!
Раз чи двічі я спробував заговорити до брата, але, незрозуміло чому, шум настільки подужчав, що, хоч я кричав братові у самісіньке вухо, він не міг почути жодного мого слова. Тоді він похитав головою і, блідий мов смерть, підніс пальця вгору, неначе хотів сказати: "Слухай!"
Спочатку я не міг збагнути, що він має на увазі, а потім моторошна думка сяйнула мені в голові. Я витяг годинника з кишені. Він стояв. При місячному світлі я придивився до циферблата й, гірко заплакавши, закинув годинника далеко в океан. Він зупинився о сьомій годині! Ми пропустили час затишшя — вир Стрему якраз лютував на всю силу.
Якщо судно міцно збудоване, добре оснащене й не перевантажене, хвилі у широкому морі за сильного шторму завжди ніби вислизають з-під нього; людям, незвичним до моря, це видається дивним, а у нас морською мовою це називається "осідлати хвилі".
Так от, досі ми досить вдало каталися по хвилях, коли ж це велетенська водяна гора підхопила нас просто під корму й потягла, виростаючи, вгору — все вище, вище, от ніби до самого неба. Я б не повірив ніколи, що хвиля може піднятися так високо. А потім, крутячись і ковзаючи, ми поринули вниз, і мене аж замлоїло, голова запаморочилась, немовби я уві сні падав із височезної гори. Але, поки ми ще були нагорі, я встиг кинути швидкий погляд надовкола — й того єдиного погляду мені цілком вистачило. Я зразу ж визначив, де ми перебуваємо. Просто перед нами, на відстані якоїсь чверті милі крутився вир Москестрему, але такий несхожий на звичайний Москестрем, як оцей водокрут, що ви бачите, на млиновий струмок. Коли б я ще раніше не здогадався, де ми й до чого повинні бути готові, я б нізащо не впізнав цього місця. Від жаху у мене мимоволі заплющились очі. Повіки мої судомно зімкнулись самі собою.
Минуло ще не більше двох хвилин, як раптом ми відчули, що хвилі десь поділися, а довкола нас — саме шумовиння. Суденце круто повернуло на лівий борт і стрілою шугонуло в новому напрямку. Тієї самої миті громохке ревище хвиль геть потонуло в якомусь пронизливому вереску,— уявіть собі скількись там тисяч пароплавів, що разом видають гудки, випускаючи пару. Це ж ми опинилися в смузі шумовиння, що завжди оточує вир, і мені подумалось: зараз нас жбурне в безодню! А ми її ледь-ледь розрізняли, бо кружеляли понад нею з неймовірною швидкістю. Суденце наше начебто нітрохи не занурювалось у воду, а ковзало, мов бульбашка, по поверхні брижів. Правий борт був повернутий до водоверті, а над лівим височів безмір океану, який ми щойно покинули. Він зводився величезною стіною, що судомно здиблювалась поміж нами й небокраєм. Це може видатися дивним, але тепер, коли ми опинилися в самісінькій пащеці виру, я почувся спокійніше, ніж коли ми ще тільки наближалися до нього. Запевнивши самого себе, що сподіватися нема на що, я майже позбувся того страху, що спочатку забрав був мою мужність. Певне, то відчай був розладнав мої нерви.
Ви ще подумаєте, ніби я хизуюсь, але я кажу вам щиру правду: я почав розважати, яка то велич — загинути отаким чином і яким дурнем я був би, коли б перед цим чудовним проявом усемогутності Божої думав про сущу дрібницю — своє власне життя. Я не сумніваюся, що навіть спаленів од сорому, коли мені сяйнула ця думка. За якусь хвильку вся моя увага була вже прикута до виру — мене пойняло почуття щонайгострішої допитливості. Я достеменно відчував бажання дослідити його глибини, хай навіть ціною власного життя, і тільки за одним жалкував: що ніколи не зможу розповісти давнім товаришам, котрі зосталися на березі, про тайни, які маю неодмінно побачити. Дивно, звісно, що людину перед лицем смерті опадають такі недоладні химери; згодом я часто думав, що то мені трохи закрутилася голова від безнастанного кружляння понад безоднею.
Була, втім, ще одна обставина, що допомогла мені вернути самовладання: ущух вітер — він уже не досягав нас, адже, як ви самі переконалися, пояс шумовиння знаходиться значно нижче рівня океану, що височів тепер над нами стрімким, чорним кряжем. Якщо вам ніколи не траплялось опинитися в морі під час лютого шторму, вам годі навіть уявити собі, до якої нестями може довести шмалький вітер, що шмагає бризками. Вітер і хвилі сліплять, оглушують, не дають дихнути, позбавляють вас будь-якої здатності діяти чи міркувати. А ми тепер були майже позбавлені цих прикрощів — от як засуджений на смерть злочинець користується у в'язниці дріб'язковими пільгами, що їх не міг мати, поки доля його ще не була вирішена.
Скільки разів описали ми коло по краю водоверті, сказати неможливо. Близько години нас крутило й крутило все кругом та кругом, і ми не пливли — летіли, помалу наближаючись до середини пояса, а тоді ближче й ближче до жахливого внутрішнього краю. Весь цей час я не випускав кільця з рук. Мій старший брат лежав на кормі, тримаючись за порожнє барильце з-під питної води, принайтоване до корми; це була єдина на палубі річ, якої не знесло за борт першим наскоком урагану. Коли ж ми наблизилися до пруга незглибної ями, брат раптом випустив з рук барильце і, кинувшись до мене, сам на себе не схожий від жаху, спробував відірвати мої руки від кільця рима, оскільки вдвох ми не могли надійно за нього триматися. Ніколи й ні від чого в житті не було мені так прикро, як від цього його вчинку, хоч я і розумів: він, певне, схибнувся, зовсім утратив розум із ляку. Одначе я і гадки не мав боротися з ним за те кільце. Я знав: буде все одно те, що буде, хоч би ми й зовсім ні за що не держалися. Тож я поступився йому кільцем і переповз на корму, до барильця. Зробити це було не надто й тяжко, бо суденце наше у своєму кружлянні трималося досить стійко, не кренилося на борт і лише сіпалося взад-вперед від незмірних ривків та здригань виру. Ледве встиг я обхопити руками барильце, як зненацька ми різко перекинулись на правий борт і сторчголов ковзнули в безодню. Я квапливо пробурмотів молитву до Бога й подумав, що все, кінець.