Немудра це була баєчка, але, прокинувшись, я довго над нею думав, так само довго думав про те, що сказали мені ігумен Аліпій Федорович і послушник мій Онисим. Думки мої двоїлися й плуталися, але істина поки що мені не відкривалася. Невже я один із тих, думав я відчайно, котрий зірвав синього листка? Чи не гординя моя повела мене в цю дорогу і чи не пропік мені той синій листок душу?
Розділ XXIV
Ми прожили в цьому монастирі, де був ігуменом Аліпій Федорович, певний час, і перші дні ченці й ігумен ставилися до нас привітно й по-дружньому. Я ж використав нагоду, щоб записати все, що зі мною діялося, бо вважаю, що ця історія може бути повчальна людям нашої землі і братії мого Куп’ятицького монастиря. Але чим довше жили ми тут, тим ставлення до нас ченців та ігумена гіршало. Майже щодня до нас підходив один чи інший із братії і смиренно запитував, коли поїдемо до воєводи, щоб присягти на вірність царю Драконовому і записати ту клятву на письмі? Нам тлумачили: чим швидше це учинимо, тим ліпше для нас, бо їм годувати нас, ніби нечестивих, не випадає, вони ж дбають про наші душі, щоб швидше очистилися від скверни і наблизилися до віри справжньої. А що ми затрималися на кілька день іще, бо я хотів таки дописати свій діарій (пояснював свою затримку дорожньою втомою та нездоров’ям), то ченці перестали з нами вітатися і навіть не дивились у наш бік; зрештою, отець келар заявив, що ми не можемо ходити на братську трапезу, а харч нам присилатимуть у келії. Харч нам почали присилати препоганий, а самі дивилися на нас, як вовки. Тоді я зголосив, що ми таки виїжджаємо до воєводи. Відразу ж ставлення до нас змінилося, всі стали усміхнені, щирі й привітні, нас знову запросили на спільну трапезу, і ігумен спитав, чи не треба нам супровідника. Я відповів, що дорога недовга і ми дістанемося й самі. Це не вельми сподобалося братії, але ігумен не наполягав. Зрештою, наладнали сани, і весь монастир вийшов нас провести. Ченці були милі й привітні і світили усмішками, бажали нам доброї путі, але харчу в дорогу не дали; мовляв, дорога близька і харч нам видасть воєвода. Онисим змахнув пужалном, і сани помчали до відчинених воріт; я озирнувся й побачив виладнуваних один біля одного ченців, які на білому снігу виглядали чорним воронням; всі махали руками на прощання, я махнув і їм, відчуваючи величезну полегшу від того, що таки виїжджаємо звідси, бо тут мені, а Онисиму тим більше, вже не було чим дихати.
До воєводи ми, звісна річ, не поїхали, а, поблудивши якийсь час, перед вечором у лісі натрапили на мисливську хатку, запалили там піч і на превелике наше щастя знайшли тут і трохи харчу, який залишають собі мисливці. Коли ж убого повечеряли, я сказав Онисимові, що допишу свого діарія, і коли він чується на силі повернутися додому пішки, то я його відпускаю, а на уфундування свого рішення сказав таке:
— Резони твої, милий брате, що мені їх виповів, приймаю і не можу тебе більше тримати. Коли не віриш, що в цю дорогу нас спрямувала сила Божа, отже, вона тебе й не оберігає і вести не може. Повертайся! Признаюся, що і я сумнів маю, через що речі твої мені здаються розумні. Але віри своєї не позбувся, а ще маю послушання, а сам знаєш, я з таких, які від послушання ніколи не відмовляються, завжди всі виконував чесно і по змозі. Отже, спробую виконати й це останнє.
— Загинеш тут, милий брате! — з тугою сказав Онисим. — Не будь такий безоглядно впертий.
— Коли веде мене сила нечиста, як кажеш, брате, я смерті достойний і їй на поталу відданий. Відстраждаю, що мені покладено. Але клянуся честю своєю: думки мої й помисли чисті, на це й сподіваюся. Вірю, що не шлях широкий вибрав, а таки вузький. Може, моя жертва Богові угодна, адже й Ісус Христос, Господь наш, пішов на смерть заради нас і задля науки нам. Не полишаю надії, що, може, й нас повів на ці випробування вищий помисел, через це не можу відкинутись послушання. А може, вищий помисел дав силу нечистому повести нас у Драконове царство, щоб показати людям його зло й нечисту породу; коли так, не смію я, брате милий, цю дорогу занедбати і рятувати своє мізерне тіло, бо в такий спосіб ніколи не відбудую той Храм, що зводиться в душах. Отож діарій мій пильно бережи, він потрібний, вірю в це свято. Адже людям треба знати й пізнавати не лише діла Господні, вони незбагненні, через це й не пізнаються до кінця, а діла нечистого знати потрібно, щоб остерігатися. Ось чому, брате, я залишаюся тут і свою дорогу продовжу, доки сили моєї.
— І присягнеш царю Драконовому? — спитав Онисим.
— Ні, брате милий, залишуся душею чистий, — сказав я. — Маю до того силу. Видить Бог, не несу у світ синього листка.
І я оповів йому явлену мені вві сні притчу про Синього листка.
Онисим довго мовчав, роздумуючи, бо він мовчазний і трохи тугодумний за природою своєю.
— Не можу відмовити рації твоїм словам, — сказав нарешті. — Але жаль мені вашу милість. Пішов би з тобою, але розум у мене простіший, отож і справді: немає в мене такої віри, як у вашої милості. Знаю істину іншу: не клади змія за пазуху і не кладись із ним у спільне ложе.
— А я відповім істиною із Євангелія від Матвія: "Будьте мудрі, як змій!"
— Соломон інше мовив: то змій, він укусить!
— Хай буде, — мовив я.
Зирнув у темне вікно хатини, і мені привиділося раптом те, що має бути зі мною далі. Порожнє засипане глибокими снігами поле побачив і себе, який їде в санях по тому полі. А на коні сидить диякон Неємія і жене його немилостиво. І кінь мчить, аж летить. Я ж лежу в санях, закутаний у кожуха й накритий коцом, а другий я дивиться на все, що відбувається, із височини, й бачаться йому малесенькі сани, дрібний, як мураха, кінь і ще менша людина в санях. А попереду стелиться юга. І в тій юзі виростає трон Дракона, а може, його палац. І розтуляє пащу Дракон: одна губа лягає на землю, на глибокі сніги, а друга підбивається під небо, до білої, замороженої хмари. І кінь мій, хльостаний дияконом Неємією, летить, ніби птах чи Пегас. А в пащі Драконовій гоготить чорне полум’я, ніби в печі, що її розпалив цар Навуходоносор у долині Даїр. І почувся голос рога, сопілки, гусель, псалтирі, флейти і всілякого роду музики. І повернувся до мене диякон Неємія чи той, кого личину він на себе одяг, і засміявся всім чорним своїм обличчям і чорними зубами, був-бо певний, що мене здолав і переміг.