Питання: Чому ви з'являєтеся привидом?
Відповідь: Бо по смерті не зажив слави.
Питання: Невже привиди жадають слави?
Відповідь: Принаймні я б від неї не відмовився. Правда, я тут здибав одного японського поета, що знехтував посмертною славою[140].
Питання: А ви не пам'ятаєте його імені?
Відповідь: На жаль, призабув. Лише згадую уривок з його віршика.
Питання: Якого?
Відповідь:
Старий ставок. Стрибнула жабка – У тиші хлюпнулась вода.
Питання: Ви вважаєте, це талановитий твір?
Відповідь: В усякому разі, не поганий. Тільки б замість "жабки" написати "водяник" – було б барвистіше.
Питання: Ви так гадаєте?
Відповідь: Ми, водяники, жагуче прагнемо бачити себе у різних мистецтвах.
Тут голова ради Пек зауважив усім нам, сімнадцятьом членам ради, що ми на засіданні спіритичного товариства, а не літературного клубу.
Питання: Як ведеться душам?
Відповідь: Так як і за життя.
Питання: А ви жалкуєте, що заподіяли собі смерть?
Відповідь: Ні. Якби мені обридло тутешнє життя, я б узяв пістоль і воскрес би.
Питання: Невже це так легко?
На це питання Токова душа відповіла запитанням. Такої відповіді й сподівалися усі, хто знав Тока.
Відповідь: А заподіяти собі смерть легко?
Питання: Ваше життя там вічне?
Відповідь: Про наше життя є багато теорій, але жодна з них не заслуговує на довір'я. Не забувайте, що, на превелике щастя, серед нас є представники різних релігій: християнської, буддійської, мусульманської; є також вогнепоклонники.
Питання: А ви у що вірите?
Відповідь: Я завжди був скептик.
Питання: Однак принаймні в існуванні душі ви не сумніваєтеся?
Відповідь: Так твердо вірити в неї, як інші, я не здатен.
Питання: Хто ваші знайомі?
Відповідь: Якщо брати з минулого і сучасного, зі Сходу і Заходу, то десь із триста. А найславніші – це Христос, Майнлендер, Віннінґер…
Питання: І всі вони вкоротили собі віку?
Відповідь: Звісно, не всі. Такі, як от Монтень, що захищав право на самогубство, мої найшановніші побратими. А от з мізантропами з компанії Шопенґауера, які не заподіяли собі смерті, я не знаюсь.
Питання: Як поживає Шопенґауер?
Відповідь: Закладає основи спіритичного песимізму, зважує всі за й проти стосовно воскресіння. Коли зачує, що на землі лютує холера чи ще яка моровиця, здається, вельми радіє.
Згодом ми почали розпитувати про душі Наполеона, Конфуція, Достоєвського, Дарвіна, Клеопатри, Будди, Демосфена, Данте й багатьох інших. Але, на жаль, Ток не бажав відповідати докладно на наші питання, а натомість захотів дізнатися, які чутки про нього ширяться на цім світі.
Питання: Яка слава ходить про мене по смерті?
Відповідь: Один критик назвав вас посереднім поетом.
Питання: То, напевне, з тих, кому я не подарував своєї збірки поезій. Гнівається. Повну збірку моїх поезій уже видано?
Відповідь: Видано, але попит на них слабкий.
Питання: їх купуватимуть мільйони читачів через триста років, коли я втрачу авторське право. А як живе моя коханка?
Відповідь: Вийшла заміж за книгаря Рака.
Питання: Вона, мабуть, ще не помітила, що в Рака штучне око. А дитина?
Відповідь: Кажуть, її віддано в державний сирітський притулок.
Ток на хвилину змовк, потім знову спитав:
Питання: А що з моїм будинком?
Відповідь: Править за студію одному фотографові.
Питання: Куди дівся мій стіл?
Відповідь: А хто його зна.
Питання: Що з моїми дорогоцінними листами у шухляді?.. Та це, мабуть, вас не цікавить. Наш світ уже сутінки вкривають, тож пора прощатися. Бувайте здорові, панове.
На останніх словах пані Хоп ураз прокинулася. Усі ми, сімнадцятеро членів спіритичного товариства, присягаємось, що все сказане – щира правда. (Пані Хоп заплачено відповідно до денного заробітку, який вона одержувала, працюючи актрисою)".
XVI
Коли я дочитав статтю, мене охопила страшна туга. Я подумав, що було б добре вернутися в нашу, людську країну. Я шукав-шукав ту яму, через яку скотився в країну водяників, але не міг її віднайти. І тоді я вирішив удатися до літнього водяника (про нього я довідався від рибалки Баґа), що живе тихомирно у передмісті і тільки те й робить, що читає і грає на сопілці. Сподіваючись, що, може, він покаже вихід з країни водяників, я негайно подався на околицю міста. Однак коли я туди добрався, в низенькій хижці здибав не літнього водяника, а молодого, з м'якою тарілкою на тім'ї, щонайбільше тринадцятирічного. Я, звичайно, засумнівався, чи туди потрапив. Задля певності спитав його ім'я – виявилося, саме цього водяника радив мені Баґ.
– Але ж ви зовсім підліток.
– Невже ви не чули про мене ? Заледве я з'явився на світ, голова моя вже посивіла. З роками я відмолодів і тепер став дитиною. Рахуючи, що в материнському лоні я був шістдесят років, то на світі живу яких сто п'ятнадцять літ.
Я окинув поглядом кімнату. Чомусь мені здалося, що тут, серед простих стільців і столу, панує щасливий спокій.
– Ви, мабуть, щасливіші за інших водяників?
– Можливо. Змалку я був літнім водяником, в старості я молодий. Отже, я не зазнав старечої скнарості й не віддавався молодечій хтивості. Може, моє життя не зовсім щасливе, та принаймні спокійне.
– Таки справді спокійне.
– Крім цього, я здоровий, і мені усе життя вистачало їжі. Та, гадаю, найщасливіші дні, коли я з'явився на світ.
Я став розповідати про Тока, що вкоротив собі віку, про Ґера, який щодня викликав лікаря, але чомусь водяника це не цікавило.
– Значить, ви не претендуєте на особливе становище, як інші водяники?
– Як усі, я з'явився на світ за власним бажанням – батько запитував мене, чи хочу народитися.
– А от я зовсім випадково потрапив у вашу країну. Тож чи не покажете мені дороги звідси?
– Звідси є тільки одна дорога.
– Яка?
– Якою ви сюди прибули.
Почувши таку відповідь, я злякався – аж у п'ятах похололо.
– На жаль, я не помітив тої дороги.
Водяник глянув на мене блискучими очима, неквапом підвівся, ступив у закут кімнати й потягнув за мотузку, що звисала зі стелі. Непомітне досі вікно відхилилося, і над ним розіслалося блакитне-блакитне небо, а на його тлі – соснове й кипарисове галуззя. У небо стрілою тяглася вершина гори Яріґатаке. Я на радощах застрибав, наче хлоп'я, що загляділо в небі літака.