Сідаємо, я ставлю миску з черешнями на столі.
— їжте, голубенята, їжте.
— Отут ми з вами садили молоду калину, — показує баба Ликора на обламаний калиновий штурпак, який стирчить з землі. — А де черешня?
— Оце калина така... Отак вони вдвох прибігли й води просять, бо геть захляли.
— Хто прибіг, хто просить?
— А солдатики наші. Посідали отут за столом, сидять, а германець озвідти, від Вівсяників, кинув снаряд... Бомбу кинув. Бачите яму, лободою поросла? Осколком зчесало калину, а вони ж під калиною, то калина впала на них. То солдатики й води не стали пити. Кажуть, калина їх врятувала, бо то було б їх побило. Й побігли отуди, на Овечаче, слідом за своїми... Я отак нуджуся світом чи в хаті, чи надворі, а здається, що солдатики в мене в гостях сидять.
Уже чомусь перехотілося їсти ягоди, поглядаю на калиновий штурпак, на яму, що темніє в лободі.
— За миску ви казали, — нагадує баба Ликора.
— Ага, за миску... У цій мисці я винесла їм вареників, отуто поставила, то миску на землю кинуло, тільки не розбилась, бо така миска міцна.
Тепер і до миски приглядаюся. Ціла, не полущена й не надщерблена. Бджола налетіла, погула над ягодами — й полетіла до соняшників.
— То їжте, їжте, не бійтеся, — припрошує Мотря Вусиха. — Кажете, ще не вигнали гер-манця?
Й прислухається — чи не летить снаряд або УК бомба.
Жайворонки співають у небесних високос-тях, так рясно їхніх пісень довкола, начеб жайворонковими піснями зацвіла ясна блакить. У Мотрі Вусихи заплющуються очі, наче вона засинає. Зрештою, просинається, розплющується, непорозуміло приглядається до нас.
— Ти хто така? — питає в баби Ликори.
— Таж ваша хрещениця, — відказує вона.
— Хрещениця?
— Еге, а ви моя хрещена.
— Правду кажеш?
— Правду.
— Давно те було, не пам'ятаю. Може, правду кажеш. Ой, зажилася на світі, либонь, прогнівила Бога, що не бере до себе.
— Живіть. Я вам ще калину принесу, посадимо біля хати.
— Еге, посади, посади, хай росте, земля прийме калину. Може, ті солдатики ще навідаються, хай росте.
І, мружачись, пильно вдивляється в терновий горб за городом, наче там бачить щось. І я мимоволі вглядаюся. Нічогісінько там, лише пташки перепурхують над кущами, в'ються метеликами.
Може, Мотрі Вусисі ввижаються там оті солдатики, які сиділи колись біля її хати під калиною?
І я ще пильніше вглядаюся в тернові кущі.