— Не знаю. Бачте, я справді не знаю, що вона поробляла після повернення з Італії.
— Приїздила в Лондон до зубного лікаря,— нагадав Дейві. — Так, у всякому разі, запевняла. А натомість прийшла до вас. Вона зателефонувала місіс Мель-форд і розповіла якусь історію про стару гувернантку.
Бріджет ледь чутно захихотіла.
— То була брехня, чи не так? — посміхнувся старший інспектор. — Куди вона насправді подалася?
Бріджет помовчала, відтак відповіла:
— Вона їздила до Ірландії.
— Он як! До Ірландії? Чого?
— Не казала. Згадала тільки, що треба щось з'ясувати.
— Не знаєте, куди саме вона поїхала до Ірландії?
— Напевно не знаю. Вона згадувала якусь назву, чи то Болі, чи то Боліговлен.
— Ясно. Ви певні, що вона їздила до Ірландії?
— Я проводжала її в Кенсінгтонський аеропорт. У неї був рейс літаком компанії "Ер-Лінгус".
— Коли повернулася?
— Другого дня.
— Теж літаком?
— Так.
— Цілком певні, що літаком?
— Ну, звісно, а як же!
— Вона брала квиток на зворотний рейс?
— Ні, не брала. Це я добре пам'ятаю.
— Вона могла повернутися іншим шляхом, га?
— Так, звичайно.
— Наприклад, потягом?
— Вона про це не казала.
— Але не казала і про те, що повернеться літаком, га?
— Ні,— погодилася Бріджет. — Але навіщо їй повертатися пароплавом чи потягом, а не літаком?
— Ну, дізнавшись про те, що її цікавило і не мавши нічлігу, вона могла наважитися повернутись потягом.
— Так, цілком може бути. Дейві ледве помітно посміхнувся.
— Не можу собі уявити, щоб ви, дівчата,— сказав він — сьогодні вирушали кудись не літаком.
— Справді,— погодилася Бріджет.
— Хоч би що там було, вона повернулася до Англії. А що потім? Прийшла до вас чи зателефонувала?
— Зателефонувала.
— У яку пору дня?
— Здається, вранці. Так, десь об одинадцятій чи дванадцятій.
— І що сказала?
— Ну, тільки запитала, чи все гаразд.
— І ви підтвердили?
— Ні, бо зателефонувала місіс Мельфорд, а мати взяла рурку, виникло досить скрутне становище, і я не знала, що казати. Тож Ельвіра заявила, що не поїде на майдан Онслоу, що зателефонує своїй двоюрідній сестрі Мільдред і постарається вигадати якусь історію.
— І це все, що ви можете пригадати?
— Це все,— сказала Бріджет, замовчуючи дещо інше. Вона думала про містера Болларда і про браслет. Певна річ, вона не збиралася зізнаватися в цьому старшому інспекторові Дейві.
Батько добре знав, що від нього щось приховують. І міг тільки сподіватися, що це не причетне до його розслідування. Він знову запитав:
— Гадаєте, ваша подруга справді чогось або когось боялася?
— Так, у мене така думка.
— Вона казала вам про це чи ви їй?
— О, я запитала навпростець. Спочатку вона заперечувала, потім зізналася, що боїться. І я знаю, їй загрожувала,— палко провадила Бріджет,— їй загрожувала небезпека. Вона не мала жодного сумніву. Проте я не знаю, що там було і як, нічогісінько про це не знаю.
— Ви остаточно в цьому переконалися того самого ранку, коли вона повернулася з Ірландії?
— Так, так, саме тоді я в цьому переконалася.
— Того самого ранку, коли вона, можливо, повернулася потягом?
— Це малоймовірно. Чому б вам не спитати її?
— Врешті-решт, я так, мабуть, і зроблю. Проте не хочеться загострювати увагу на цьому питанні, надто нині. Це може неабияк ускладнити їй життя.
Бріджет зробила великі очі.
— Що ви маєте на увазі?
— Мабуть, ви не пам'ятаєте, міс Бріджет, але тої ночі, певніше, рано-вранці, вчинено пограбування потяга.
— Ви хочете сказати, що Ельвіра була в тому потязі й не прохопилася мені ані словом?
— Припускаю, що це малоймовірно,— зауважив Батько. — Проте мені спало на думку, що вона могла побачити щось чи когось або стався якийсь інцидент, пов'язаний з цим потягом. Скажімо, могла побачити якогось знайомого, після чого опинилася в небезпеці.
— О,— вигукнула Бріджет і, трохи поміркувавши, запитала: — Ви хочете сказати, що знайома їй людина причетна до цього грабунку?
Старший інспектор Дейві підвівся.
— На сьогодні досить,— кинув він. — Більше вам нічого сказати? Куди, наприклад, ходила ваша подруга того дня чи напередодні?
Знову перед очима у Бріджет зринув містер Боллард і вулиця Замкова.
— Ні,— відповіла вона.
— Здається, ви щось замовчуєте,— скривився старший інспектор Дейві. Бріджет охоче відгукнулася на ці слова.
— Ах, забула,— похопилася вона,— я хотіла сказати, вона ходила до якихось правників, аби дещо з'ясувати. Правники були опікунами.
— О, вона ходила до правників, своїх довірених осіб! То ви знаєте, як їх звуть?
— Імен багато. Адвокатська контора "Форбс Еґертон та Ще-Хтось-Там",— відказала Бріджет. — Гадаю, так буде більш-менш правильно.
— Ясно. І вона хотіла щось з'ясувати, га?
— Дізнатися, скільки має одержати грошей,— пояснила Бріджет. Інспектор Дейві здивовано звів брови.
— Он як! — вигукнув він. — Цікаво. Як же так, що вона не знала?
— Бо ніхто не згадував їй про гроші,— промовила Бріджет. — Можливо, вважається, що негоже знати, скільки в тебе грошей.
— А їй дуже хотілося дізнатися, чи не так?
— Так,— сказала Бріджет. — Певно, для неї це багато важило.
— Що ж, дякую,— сказав старший інспектор Дейві. — Ви багато в чому мені допомогли.
Розділ двадцять третій
Річард Еґертон глянув знову на офіційний документ перед собою, потім на старшого інспектора.
— Дивний випадок,— озвався він.
— Так,сер,— погодився старший інспектор Дейві,— вельми дивний.
— Бертрамів готель,— провадив Еґертон,— у тумані. Так, минулої ночі впав густий туман. У таку мряку, гадаю, у вас коїться багато подібних приключок, чи не так? Вихоплюють, рвуть із рук торбинки, так?
— Ні, це не зовсім те,— заперечив Батько,— у міс Блейк нічого не вкрали.
— А звідки стріляли?
— У тумані важко визначити. Вона сама точно не знає. Та ми вважаємо — це найвірогідніша версія — що той тип був десь поблизу.
— Кажуть, він стріляв у неї двічі?
— Так, спершу схибив. Швейцар саме стояв біля готельних дверей, кинувся до неї і встиг затулити її своїм тілом перед другим пострілом.
— Того-то куля влучила в нього, га?
— Так.
— Сміливий хлопець.
— Так, він був зух,— притакнув старший інспектор. — У нього чудовий по-служний список. Він — ірландець.
— Як його звали?
— Гормен. Майкл Гормен.