— І ти тут, крале,— промовив старший інспектор Дейві. — Твій номер такий самий, як я бачив останнього разу. Я так і думав, що в тебе той самий номер. А це означає,— він затнувся. — А втім, що це означає? — промурмотів він, звів голову і поглянув на небо. — Туман гусне,— сказав він сам собі.
Надворі біля дверей Бертрамового готелю стояв ірландський швейцар і вимахував руками, щоб зігрітися. Старший інспектор Дейві поздоровкався з ним.
— Добридень, сер. Мерзенна погода.
— Так, гадаю, навряд чи вийде сьогодні хто на вулицю без нагальної потреби. — Обертові двері крутнулися, надвір вийшла жінка середніх літ і нерішуче зупинилася на ґанку.
— Вам таксі, мадам?
— О Боже! Я хотіла йти пішки.
— Я б не радив вам, мем. Такий густющий туман! Навіть у таксі нелегко їздити.
— А ви гадаєте, можна знайти таксі? — з сумнівом запитала жінка.
— Постараюся. Зайдіть у приміщення і погрійтеся. Я прийду і скажу вам, якщо добуду таксі. — Він перейшов на благальний тон. — Якби не ви, мем, то сьогодні я взагалі не потикався б надвір.
— О Боже! Може, й ваша правда. Але на мене чекають друзі у Челсі. Не знаю, як бути. Певно, дуже важко буде повертатися сюди, як гадаєте?
Чергував Майкл Ґормен.
— Бувши на вашому місці, мем,— твердо сказав він,— я зайшов би до приміщення і зателефонував вашим друзям. Не личить такій шановній пані, як ви, виходити на вулицю в такий туманний вечір.
— Що ж, справді, мабуть, ви маєте рацію. Вона знову зайшла до приміщення.
— Мені доводиться за ними наглядати,— сказав Міккі Ґормен, звертаючись до Батька. — Такі люди звичайно хапають свою валізу, виходять у таку туманну ніч і блукають у районі Челсі, Кенсінгтона й де завгодно.
— Певно, у вас багатий досвід стосунків із дамами похилого віку? — сказав Дейві.
— О, так, справді. Це місце для них — другий дім. Бог їм у поміч. А ви як, сер? Не хочете взяти таксі?
— Навряд чи ви зможете добути мені таксі, якби я й захотів,— сказав Батько. — Тут їх, здається, не густо, але я не нарікаю.
— О, ні, одне таксі для вас я дістав би. Там, за рогом, є місце, де таксисти звичайно ставлять свої машини. Там вони гріються і щось п'ють, аби не заклякнути.
— Таксі мені не підходить,— зітхнув Батько.
Він тицьнув указівним пальцем у бік Бертрамового готелю. — Мені треба зазирнути всередину. На мене чекає праця.
— Невже зараз? Знов у зв'язку зі зникненням каноніка?
— Не зовсім так. Його знайшли.
— Знайшли? — швейцар тупо вп'яв у нього очі. — Де знайшли?
— Блукав із важкою травмою голови. З ним стався нещасливий випадок.
— Цього й слід було чекати. Певно, переходив дорогу, не роззираючись.
— Схоже на те,— сказав Батько.
Він кивнув головою, штовхнув у двері і зайшов досередини. Того вечора в залі було малолюдно. Він побачив, що міс Марпл сидить на стільці біля коминка, і міс Марпл також його побачила. Однак не подала знаку, що пізнала. Він підійшов до конторки. Міс Ґорріндж, як звичайно, сиділа за своїми книгами.
"Трохи занепокоїлась, побачивши мене",— подумав він. То була хвилинна реакція, але він устиг це помітити.
— Ви пам'ятаєте мене, міс Ґорріндж,— звернувся він до неї,— цими днями я сюди заходив.
— Так, звичайно, пам'ятаю, старший інспекторе. Ви хочете з'ясувати ще щось? Вам потрібен Гамфрі?
— Ні, дякую. Навряд чи в цьому є потреба. Я просто хотів ще раз глянути на вашу реєстраційну книгу, якщо ваша ласка.
— Прошу,— вона підсунула її до нього.
Він розгорнув книгу і неквапно переглянув сторінки. Міс Ґорріндж мала таке враження, ніби він шукає якогось конкретного запису. Насправді ж було не так. Батько ще замолоду розвинув у собі певні здібності і міг творити чудеса. Йому нічого не варто було запам'ятати ім'я та адресу; наче фотограф, фіксував він їх у своїй пам'яті і тримав там протягом одного-двох днів. Згорнувши книгу, він похитав головою і повернув її назад.
— Здається, канонік Пеніфазер так і не приходив,— недбало кинув він.
— Канонік Пеніфазер?
— Ви знаєте, що він знову з'явився?
— Ні, ні, ніхто мені не казав. А де?
— Десь за містом. Здається, попав під машину. Нам зразу не повідомили, якийсь добрий самаритянин підібрав його і ходив за ним.
— О, я рада. Так, далебі, страшенно рада. Я так за нього тривожилася.
— Його друзі теж,— сказав Батько. — Я сподівався, що хтось із них зараз мешкає тут. Архідиякон, архідиякон... ніяк не пригадаю імені, та якби побачив, пригадав би.
— Томлінсон,— ґречно сказала міс Ґорріндж. —— Має прибути наступного тижня. З Солсбері.
— Ні, не Томлінсон, а втім, це не так важливо. — Він відвернувся. Того вечора у фойє було тихо.
Чоловік середнього віку й аскетичного вигляду читав якийсь кепсько надрукований текст, час від часу роблячи нотатки на берегах. Письмо було таке кострубате й дрібне, що важко було щось розібрати. Роблячи нотатки, він зловтішно посміхався. Було тут кілька подружніх пар, вони мешкали тут уже давно й не мали палкого бажання розмовляти одна з одною. Іноді сходилося двоє-троє душ, аби погомоніти про примхи погоди, вони їх тривожили, адже їм з родинами треба було якось дістатися потрібного місця.
— Я телефонував Сусанні і благав не їхати в машині. У тумані так небезпечно...
— А ось у центрі країни, кажуть, сонячна погода.
Старший інспектор звернув на них увагу мимохідь. Неквапливо й немовби без певної мети, він приступив до об'єкта свого зацікавлення. Міс Марпл сиділа біля коминка, спостерігаючи за ним, поки він до неї йшов.
— Так ви досі тут, міс Марпл? Я радий.
— Завтра від'їжджаю,— похвалилася міс Марпл. Це було виразно видно з її пози: вона сиділа рівно, не злягаючи на бильце стільця, як сидять у залі аеропорту чи залізничного вокзалу. її багаж, певна річ, був спакований, залишилося тільки покласти в валізу речі туалету та нічну сорочку.
— От і закінчилася моя двотижнева відпустка,— пояснила вона.
— Сподіваюся, чудово відпочили? Міс Марші відповіла не одразу.
— З одного боку — так. — Вона замовкла.
— А з другого — ні?
— Мені важко пояснити.
— Чи не заблизько сидите ви біля коминка? Тут надто гаряче. Чи не могли б ви перейти бодай у той куток?
Міс Марпл глянула в показаний куток, відтак на старшого інспектора Дейві.