— Так, мені та моїм партнерам-керівникам. Вони теж, можна сказати, до цього причетні, — досить неохоче зізнався містер Гофман.
— Ваші партнери-керівники. А хто вони? Ви особисто і, здається, ваш брат?
— Так, брат Вільгельм — мій партнер у цьому ділі. Вам слід зрозуміти, що Бертрамів готель лише одна ланка в ланцюгу всіляких готелів, офісів, клубів та іншої власності в Лондоні.
— Є ще й інші члени правління?
— Лорд Памфрет, Абель Ісаакштайн, — у голосі Гофмановім раптом почулися нотки роздратування. — Невже вам справді потрібні всі ці відомості? Тільки тому, що ви розслідуєте справу про зникнення священика?
Батько похитав головою і провинно глянув на співрозмовника.
— Я— вважаю, це справді цікаво. Пошуки зниклого священика привели мене до Бертрамового готелю. І тоді я поцікавився, ну, ви розумієте, що я маю на увазі. Одна подія іноді тягне за собою іншу, чи не так?
— Добре, припустімо, так і було. — Ну, що? — Гофман посміхнувся.
— Задовольнили вже цікавість?
— Якщо хочеш здобути інформацію, вона сама до рук не припливе, правда ж? — добродушно мовив Батько. Він підвівся. — Мені хотілося з'ясувати тільки одне, та я не думаю, що ви мені скажете.
— Слухаю вас, старший інспекторе, — нерішуче промовив містер Гофман.
— Де взявся готельний персонал? Дивина, та й годі! Наприклад, отой хлопець, здається, його звуть Генрі, схожий на архієпископа. Він розносить у вас чай та гарячі млинці, пречудові млинці! Незабутній смак!
— Вам подобаються млинці з маслом? — іронічний погляд містера Гофмана на мить затримався на огрядній Батьковій постаті.
— Сподіваюся, ви можете у цьому впевнитися, — сказав Батько. — Що ж, не смію вас затримувати. Вважаю, ви дуже заклопотані: приймаєте відвідувачів, робите ділові пропозиції і таке інше.
— Ах, вам приємно вдавати з себе невігласа в цих питаннях. Ні, я не заклопотаний. Я не дозволяю, щоб бізнес займав у мене забагато часу. Моє кредо просте: я просто живу, маю вільний час, вирощую троянди, і в мене є родина, якій я вельми відданий.
— Звучить ідеально,— відзначив Батько. — Хотів би я так жити. Містер Гофман посміхнувся, тяжко піднявся з місця і потис йому руку.
— Сподіваюся, невдовзі ви знайдете зниклого священика.
— О, з цим усе гаразд! Шкода, що я сам не вніс ясності. Його знайшли — справді сумний випадок. Він попав під машину і дістав серйозну черепно-мозкову травму. Усе дуже просто.
Батько рушив до дверей. Потім обернувся і спитав:
— Між іншим, леді Седжвік — член правління вашої компанії?
— Леді Седжвік? — Гофман на хвилину замислився. — Ні. А чому вона повинна бути в нашій компанії?
— О, нічого особливого, ходять усілякі чутки. Вона просто має акції?
— Так.
— Що ж, буває, містере Гофман. Вельми вам вдячний.
Батько повернувся до Скотланд-Ярду і пішов зразу ж до шефа поліції.
— Двоє братів Гофманів беруть участь у фінансових справах Бертрамового готелю.
— Що? Ці поганці? — заревів Рональд.
— Так.
— Вони зберігали це у глибокій таємниці.
— Так, і Роберт Гофман був не дуже радий, що ми розкрили цю таємницю. Для нього це був шок.
— Що він сказав?
— О, ми провадили дуже ввічливу, формальну бесіду. Він усіляко намагався вивідати, як я про це дізнався.
— Гадаю, ви не примушували його дати ці відомості?
— Звичайно, ні.
— Як ви пояснили свій прихід до нього?
— Ніяк,— відказав Батько.
— Йому не здалося це трішки дивним?
— Можливо, а взагалі, я подумав, що гра варта свічок, сер.
— Якщо за всім цим стоять брати Гофмани, тоді багато що стає ясним. Особисто вони ніколи не брали участі у злочинних діях.
— О, ні. Вони не чинили злочину, вони його фінансували! Вільгельм має справи зі швейцарськими банкірами. Він був причетним до махінацій із чужою валютою по війні. Ми знали про це, але не мали змоги довести. Ці два брати контролюють силу-силенну грошей, які вони використовують для підтримки всіляких підприємств, як легальних, так і нелегальних. Проте вони дуже обачні — знають усі трюки в цій сфері. Робертові посередницькі операції з діамантами досить красномовні. На підставі всього цього можна уявити собі картину— діаманти, банківські операції та нерухомість — клуби, культурні заклади, будинки офісів, ресторани, готелі — усім цим володіють, напевно, підставні особи.
— Гадаєш, Гофман — організатор цих грабунків?
— Ні, гадаю, ця двійка крутить тільки грішми. Ні, організатора треба шукати деінде. Десь діє першорядний розумака.
Розділ двадцятий
І
Того вечора на Лондон раптом упав туман. Старший інспектор Дейві підняв комір пальта і звернув на Понд-стріт. Він ішов повільно, як іде глибоко замислена людина. У нього був злегка очужілий вираз обличчя, проте кожен, хто добре його знав, зрозумів би, що він чимось заклопотаний. Він блукав, наче кіт у пошуках своєї здобичі.
Увечері на Понд-стріт було тихо. Машин на вулиці було мало. Спочатку туман був густий, потім порідшав, потім знову згуснув. Шум вуличного руху з боку Парк-Лейн був не гучніший, як на глухій вулиці передмістя. Більшість автобусів стояло, і лише час від часу приватні автомобілі їздили з колишнім оптимізмом. Старший інспектор Дейві звернув у глухий провулок, дійшов до кінця і повернувся назад. Він звернув знову, здавалося, без усякої мети, і пішов спочатку по одному боці вулиці, потім по другому. Проте ходив він не безцільно, насправді він блукав, наче кіт, навколо одного будинку — Бертрамового готелю. Уважно оглядав усе, що впадало в вічі на сході, заході, півночі та півдні від готелю: машини, поставлені на узбіччі хідника, і машини, припарковані у глухому завулку. Надто пильно обстежував стоянку машин, одна з них привернула особливу його увагу. Він стиснув губи і тихо сказав:
— Ага, ти знову тут, красуне.
Він звірив номер і мовчки хитнув головою.
— Сьогодні увечері ФАН-2266, та невже?
Він нахилився і злегка торкнувся пальцями номерного знаку, потім схвально кивнув головою.
— Непогано тебе обробили,— прошепотів він і рушив далі. Він дійшов до кінця стоянки, завернув праворуч раз і вдруге і знову вийшов на Понд-стріт десь за п'ятдесят метрів від входу до Бертрамового готелю, потім на хвилю зупинився, захоплено дивлячись на чудовий корпус іншої перегонової машини.