— У мене навряд чи знайдеться коштовність, яку візьме лихвар,— сказала Бріджет.
— Невже у твоєї матері нема якихось коштовностей?
— Гадаю, краще обійтися без її допомоги.
— Певна річ. Тоді нам доведеться щось украсти.
— Ти що, здуріла? Чи ж можемо ми піти на це? — обурилася Бріджет.
— Що ж, може, й твоя правда. Але б'юсь об заклад, вона б нічого не помітила. Ми могли б повернути ще перше, ніж вона викриє пропажу. Я певна. Ми підемо до містера Болларда.
— Хто такий містер Боллард?
— О, він щось наче родинний ювелір. Я завжди ношу до нього лагодити свій годинник. Він знає мене з шести років. Бріджет, гайда туди зараз же. У нас якраз є час.
— Краще скористатися чорним ходом,— сказала Бріджет,— тоді мама не цікавитиметься, куди ми.
Біля дверей старовинної фірми "Боллард і Уїтлі" на Замковій вуличці дівчата зважились остаточно.
— Ти все зрозуміла, Бріджет?
— Здається, так,— кволим голосом відказала Бріджет.
— Найперше,— сказала Ельвіра,— звіримо наші годинники.
Бріджет ледь звеселилася. Цей знайомий із книжок вираз її підбадьорив. Вони тріумфально звірили годинники. Бріджет підвела свій на одну хвилину.
— Початок операції рівно через двадцять п'ять хвилин.
— У мене буде доволі часу. Може, навіть більше, ніж треба, та хай буде так.
— А якщо... — почала Бріджет.
— Що якщо? — спитала Ельвіра.
— Ну, скажімо, якщо я справді попаду під машину?
— Не попадеш,— запевнила Ельвіра. — Ти ж добре знаєш, яка ти спритна, та й увесь лондонський транспорт звик раптово зупинятися. Усе буде гаразд.
Бріджет не переставала вагатися.
— Ти що, Бріджет, хочеш мене підвести, га?
— Гаразд,— сказала Бріджет,— я не хочу тебе підводити.
— От і добре,— сказала Ельвіра. Бріджет перейшла на той бік Замкової вулиці, і Ельвіра штовхнула двері торгового підприємства містерів Болларда і Уїтлі, хазяїнів старовинної фірми ювелірів та годинникарів. Усередині був гарний інтер'єр і панувала тиша. Назустріч вийшов елегантний чоловік і спитав Ельвіру, чого їй треба.
— Можу я бачити містера Болларда?
— Містера Болларда? Хто його кличе?
— Міс Ельвіра Блейк.
Чоловік пішов, а Ельвіра поволі приступила до прилавка, де під дзеркальним склом на приємної барви оксамиті блищали у всій своїй красі брошки, каблучки та браслети.
Невдовзі з'явився містер Боллард. То був голова фірми, літній добродій років за шістдесят. Він тепло привітав Ельвіру.
— Ах, міс Блейк, то ви у Лондоні. Дуже радий вас бачити. Чим можу прислужитися?
Ельвіра вийняла гарного мініатюрного ручного годинника.
— Цей годинник неправильно ходить. Чи не могли б ви його полагодити?
— О, так, певна річ. Це зовсім неважко. — Містер Боллард узяв у неї годинника.
— На яку адресу я можу надіслати його? Ельвіра назвала адресу.
— І ще одне прохання,— додала вона. — Мій опікун, як ви знаєте, полковник Ласком...
— Так, так, певна річ.
— Він запитав мене, що мені подарувати на Різдво,— сказала Ельвіра. — Порадив прийти сюди і оглянути всілякі ювелірні вироби. Він спитав, чи хотіла б я піти з ним, але я сказала, що спершу піду сама, бо завжди вважала, що вдвох ходити не зовсім зручно, а ви як вважаєте? Я маю на увазі ціни і таке інше.
— Так, певна річ, це один бік проблеми,— сказав містер Боллард із властивим лихварям променистим усміхом.
— То на що б ви хотіли поглянути, міс Блейк: на брошки, браслети, каблучки?
— Гадаю, найкраще б мені підійшла брошка,— сказала Ельвіра. — Але я хотіла б знати, чи можна мені подивитись кілька штук? — Вона звела на нього благальний погляд. Він доброзичливо всміхнувся.
— Авжеж, авжеж. Мало приємного в тому, щоб зразу робити вибір, чи не так? Наступні п'ять хвилин минули у вельми приязній атмосфері.
Містер Боллард був дуже ґречний. Він виймав вироби то з тої скриньки, то з іншої — на оксамиті перед Ельвірою виросла купа брошок та браслетів. Іноді, приміряючи брошку чи кулон, вона поверталася, щоб глянути на себе у дзеркало. Нарешті, досить непевно відклала набік гарний мініатюрний браслет, невеликий діамантовий ручний годинник і дві брошки.
— Ми візьмемо це до відома,— пообіцяв містер Боллард,— і тільки-но полковник Ласком буде в Лондоні, він, можливо, прийде до нас і вирішить сам, що вам подарувати.
— Гадаю, так буде краще,— погодилась Ельвіра. — Тоді йому буде приємно, що він сам вибрав для мене подарунок, чи не так? — її блакитні очі некліпно вп'ялися в ювелірове Лице. А хвилину тому ті самі блакитні прозорі очі відзначили час на годиннику — було рівно двадцять п'ять хвилин на другу. Знадвору почулося вищання гальм і гучний дівчачий зойк. Усі зразу ж несамохіть повернулися до крамничних вікон, звернених на Замкову вулицю. Ельвіра миттю сягнула рукою до прилавка, а потім стромила її до кишені свого добре пошитого пальта. Це було зроблено так легко і непомітно, що ніхто з присутніх не звернув на неї уваги.
— Ну і ну,— сказав містер Боллард,— відірвавши погляд від вікна. — Ледь не потрапила під машину. Дурне дівчисько. Хотіло перебігти дорогу.
Ельвіра вже рушила до дверей. Вона зиркнула на свій ручний годинник і голосно скрикнула:
— О Боже! Я так затрималася! Як би не спізнитися на приміський поїзд. Я вам так вдячна, містере Боллард... І не забудьте про ті чотири речі, які ми відібрали.
А ще за хвилину вона вже була на вулиці. Швидко звернувши ліворуч, зупинилася під аркою взуттєвої крамниці. До неї підбігла захекана Бріджет.
— О! — вигукнула Бріджет. — Я страшенно злякалася. Думала, мене задавить. До того ж я подерла панчохи.
— Нічого,— кинула Ельвіра і хутко подалася з подругою вулицею, потім повернула праворуч. — Гайда.
— Ну, як? Усе гаразд?
Ельвіра застромила руку до кишені і показала на долоні діамант і сапфіровий браслет.
— О Ельвіро, як ти тільки наважилася!
— А тепер, Бріджет, тобі доведеться мати справу з тим ломбардом, що ми обрали. Піди й дізнайся, скільки ти можеш за це одержати. Проси сто.
— Гадаєш... припустімо, вони скажуть... я... я хочу сказати... може, у них є список крадених речей...
— Не будь дуркою! Як коштовності могли так швидко потрапити до цього списку? Пропажі ж іще не помітили.
— О Ельвіро! Коли вони помітять пропажу, то подумають, а то й упевняться, що їх могла вкрасти ти.