— Я не розумію, не можу собі уявити... — Він не доказав і простяг руку. —Прошу вас, дайте його мені.
— Боюся, що тим часом нам доведеться зберігати його в себе. Натомість я випишу вам квитанцію.
Виписавши квитанцію, він вручив її Малиновському, і той вийшов, грюкнувши дверима.
— Запальний хлоп'яга,— зауважив Батько.
— Ви не намагалися дізнатися в нього про фальшивий номер на його машині, поміченій у Бедгемптоні?
— Ні, я хотів, щоб він понервувався, але не занадто. Ми неквапливо підкидатимемо йому деякі запитання, які змусять його хвилюватись. Та він хвилюється вже й так!
— Старий хотів вас бачити, сер, тільки-но ви закінчите.
Старший інспектор Дейві кивнув головою і рушив до кабінету сера Рональда
— А, Батько. Є успіхи?
— Так, справа посувається — у неводі повно риби. Переважно дрібнота, проте вже наближаємось упритул до великих акул. Усе впирається в потяг...
— Добра робота, Фреде,— сказав шеф поліції.
Розділ двадцять п'ятий
Міс Марпл зійшла з потяга у Паддінггоні і побачила огрядну постать старшого інспектора Дейві, що чекав на неї на платформі. Він звернувся до неї.
— Вельми люб'язно з вашого боку, міс Марпл.
Відтак узяв її під руку і повів до машини, що чекала на них. Водій відчинив дверцята, міс Марпл сіла до кабіни, за нею старший інспектор Дейві, і машина рушила в дорогу.
— Куди ви мене везете, старший інспекторе Дейві?
— До Бертрамового готелю.
— Боже, знову Бертрамів готель. Що нам там робити?
— Офіційна відповідь така: на думку поліції, ви можете допомогти в розслідуванні.
— Знайоме формулювання, та чи не надто лиховісне? Адже часто воно прелюдія до арешту, чи не так?
— Я не збираюся заарештовувати вас, міс Марпл. — Батько всміхнувся. — У вас алібі.
Міс Марпл мовчки перетравлювала його слова. Нарешті озвалася:
— Розумію.
Вони в тиші їхали до Бертрамового готелю. Міс Ґорріндж визирнула з конторки, коли вони зайшли, але старший інспектор повів міс Марпл ліворуч.
— Другий поверх.
Ліфт піднявся, зупинився, і Батько рушив попереду вздовж коридору. Коли він відчинив двері вісімнадцятого номера, міс Марпл сказала:
— Цей покій я займала, як тут мешкала.
— Так,— сказав Батько. Міс Марпл сіла у фотель.
— Вельми затишна кімната,— відзначила вона, ледь зітхнула і розглянулася довкола.
— Тут знають ціну комфорту,— погодився Батько.
— У вас стомлений вигляд, старший інспекторе,— зненацька зауважила міс Марпл.
— Мені треба трошки оговтатися. Фактично, я тільки-но з Ірландії.
— Справді? З Балліговлена?
— Як у дідька ви дізналися про Балліговлен? О, пробачте, даруйте мені, будь ласка.
Міс Марпл провинно всміхнулася.
— Цікаво, Майкл Ґормен, вам, бува, не розповідав, що він прибув звідти?
— Ні, запевняю вас,— відказала міс Марпл.
— Звідки ж тоді, пробачте за нескромне запитання, ви дізналися?
— О Боже! — забідкалася міс Марпл. — Мені справді ніяково. Так вийшло, що я... підслухала.
— О, розумію.
— Тобто я не підслуховувала. То була загальна кімната, принаймні формально. Щиро кажучи, мені подобається слухати сторонні розмови. Дехто любить поляпати язиком. Надто це стосується старих людей, які не часто виходять із хати. Іншими словами, якщо поряд із тобою точиться бесіда, ти слухаєш.
— Що ж, мені це здається цілком природним,— сказав Батько.
— Почасти так,— не вгавала міс Марпл. — Якщо люди воліють не притишувати голосу, можна вважати, що вони готові до того, що їх почують. Але, звичайно, може бути всяко. Іноді виникає ситуація, коли ви усвідомлюєте: хоча це загальна кімната, інші, розмовляючи, не здають собі справи, що в ній, окрім них, є ще хтось. І тоді доводиться вирішувати, як у такому становищі повестися. Устати і кахикати чи просто принишкнути: ачей вашої присутності1 не помітять! У кожному разі відчуваєш ніяковість.
Старший інспектор Дейві підніс до очей свого годинника.
— Ось що,— сказав він,— я залюбки слухав би вас іще, але до мене ось-ось має надійти канонік Пеніфазер. Я повинен його зустріти. Ви не заперечуєте?
Міс Марпл не заперечувала. Старший інспектор Дейві залишив покій.
II
Канонік Пеніфазер пройшов обертовими дверима до зали Бертрамового готелю. Він злегка спохмурнів, подумавши про те, що сьогодні Бертрамів готель виглядає немовби трохи не так. Може, його наново пофарбували чи переінакшили щось в опорядженні? Він похитав головою. Ні, не те, а все ж... а все ж щось невловно змінилося. Йому навіть на думку не спало, що нове було в тому, що замість двометрового швейцара з блакитними очима та чорним чубом тепер стояв середній на зріст швейцар із похилими плечима, весь у ластовинні, з рудою кучмою, що вибивалася з-під кашкета. Канонік просто відчув якусь зміну. Своїм звичаєм спроквола, мляво поплентався до конторки. Міс Ґорріндж, що там сиділа, поздоровкалася з ним.
— Каноніку Пеніфазере, яка я рада вас бачити! Ви по свої речі? Для вас уже все готове. Якби ви нас повідомили, ми б переслали багаж на зазначену вами адресу.
— Дякую! — зворушився канонік Пеніфазер,— красненько вам дякую. Ви завжди такі люб'язні, міс Ґорріндж. Та раз мені сьогодні вже судилося приїхати до Лондона, то я подумав, що можу заразом зайти й по багаж.
— Ми так за вас хвилювалися,— сказала міс Ґорріндж. — Пропали безвісти, вас не могли знайти. Я чула, ви попали під машину?
— Так,— потвердив канонік Пеніфазер. — Так. У наш час усі женуться мов навіжені. Страх як небезпечно. У мене в пам'яті мало що про це збереглося. Ушкоджено голову. Серйозна травма, як каже лікар. Та й те сказати: з віком пам'ять... Він сумно похитав головою. — А як ведеться вам, міс Ґорріндж?
— О, чудово! — відповіла міс Ґорріндж.
Тут канонікові Пеніфазеру стукнуло в голову, що міс Ґорріндж теж змінилася. Він уп'явся в неї очима, намагаючись визначити, в чому ж ця зміна. Волосся? Таке саме, як і раніше, може, ще й трохи кучерявіше. Чорна сукня, великий медальйон, брошка у вигляді камеї. Все, як і перше. А проте якесь не таке. Може, вона трохи схудла? А може, так... неспокійний погляд! Не часто канонік Пеніфазер завважував неспокій у людях, він був не з тих, хто помічає емоції на обличчях інших, але сьогодні це сталося чи не тому, що протягом багатьох років міс Ґорріндж зустрічала гостей з незмінним виразом обличчя.