Розділ двадцять другий
Старший інспектор Дейві терпляче ждав, поки місіс Мельфорд закінчить розмову. То була пренеприємна бесіда. Двоюрідна сестра Мільдред здавалася непослідовною, недовірливою і взагалі пришелепуватою. Можливо, то була особиста Батькова думка.
її міркування про Ельвірині добрі манери, золотий характер, клопоти з зубами, дивні вибачення по телефону викликали серйозні сумніви щодо того, чи Ельвірина подруга Бріджет справді підходяща для неї подруга. Всі ці питання враз постали перед старшим інспектором. Місіс Мельфорд нічого не знала, нічого не чула, нічого не бачила і, певно, мало що розуміла.
Коротка телефонна розмова з Ельвіриним опікуном була ще безпліднішою, хоча, на щастя, не такою багатослівною.
— Марна розмова,— процідив він крізь зуби сержантові, поклавши рурку. — Наче китайська мавпа: не бачу нічого поганого, не слухаю нічого поганого, не кажу нічого поганого. Все лихо в тім, що кожен із тих, хто спілкується з цією дівчиною, прошу зрозуміти мене правильно, далеко не ідеальний. Забагато гарних людей, які уявлення не мають про зло. На відміну від моєї старої дами з Бертрамового готелю.
— Так, саме її я маю на увазі. Вона прожила довге життя і має великий досвід, розпізнає зло, уявляє його, передчуває і сміливо виходить з ним на герць. А тепер поміркуймо, що ми можемо вивідати у подруги Бріджет.
Шалені труднощі цієї розмови були щонайщільніше пов'язані з мамою Бріджет, балачка з Бріджет без посередництва матері вимагала від старшого інспектора Дейві кмітливості й лестощів.
Треба визнати: Бріджет йому вміло допомагала. Після багатьох стереотипних запитань і відповідей, після жахливих зойків матері Бріджет, коли та почула, як Ельвіра ледве уникнула смертельної небезпеки, Бріджет нагадала:
— Нене, час скликати опікунську раду. Ти казала, це дуже важливо.
— О Боже, Боже,— зітхнула мати Бріджет.
— Ти ж бо знаєш, мамусю, без тебе вони заблукають у трьох соснах.
— О, так, звичайно. Та, може, мені слід...
— Заспокойтеся, мадам, усе буде гаразд,— по-батьківському тепло, добродушно звернувся до неї старший інспектор Дейві. — Не варто турбуватися. Можете собі йти. Я закінчив усі важливі справи. Далебі, ви сказали мені все, що мене цікавило. Залишилося одне-двоє банальних запитань про італійське оточення. Гадаю, ваша дочка Бріджет зможе стати мені у пригоді.
— Що ж, Бріджет, якщо ти вважаєш, що зможеш відповісти...
— О, звичайно, зможу, мамусю,— запевнила Бріджет.
Нарешті, після довгої метушні, мати Бріджет подалася на засідання комісії у справах опікунства.
— О Боже,— полегшено зітхнула Бріджет, зачинила парадні двері і повернулася на місце. — Що й казати, з неньками тяжко.
— Мені це часто кажуть,— підхопив старший інспектор Дейві. — Багато молодих жінок мають силу-силенну клопотів із матерями.
— А я гадала, ви скажете інакше,— зауважила Бріджет.
— О, так, скажу, скажу,— відповів Дейві. — Проте не так, як це уявляють молоді дівчата. Тепер, гадаю, можна розповісти мені трохи більше.
— Справді, при матінці я не могла говорити відверто,— пояснила Бріджет. — Але, звичайно, відчуваю, як важливо, щоб ви дізналися про все якнайбільше. Я знаю: Ельвіру щось страшенно бентежило і лякало. Вона, звичайно, і думки не припустила б, що їй загрожує небезпека, але вона таки їй загрожувала.
— Я припускаю таку можливість. Звичайно, я не хотів докладно вас розпитувати при вашій матері.
— О, ні,— сказала Бріджет,— не треба, щоб мати про це чула. Такі речі вкидають її у жахливий стан, вона роздзвонить про все кожному. У мене така думка: якщо Ельвіра не хоче, щоб про щось таке дізналися...
— Насамперед,— урвав старший інспектор Дейві,— я хочу знати про коробку шоколадних цукерок. Наскільки я розумію, в Італії їй надіслали коробку цукерок, і ті цукерки, можливо, були отруєні.
Бріджет здивовано витріщила очі.
— Отруєні? — перепитала вона. — О, ні, я так не думаю. Хоча...
— Щось сталося?
— О, так. Надіслали коробку шоколаду, Ельвіра наїлася цукерок і тої ночі відчула себе дуже зле. Не на жарт захворіла.
— Але не запідозрила отруєння?
— Ні, хоча — так, вона таки казала, що хтось намагався отруїти когось із нас, тож ми ретельно обстежили шоколад: ану ж у ньому й справді якась отрута!
— Ну і як?
— Нічого там не було,— сказала Бріджет. — Принаймні, судячи з наслідків нашого огляду.
— Може, ваша подруга, міс Ельвіра, все ж була іншої думки?
— Що ж, може, й так, проте нічого нам більше не казала.
— І все ж ви вважаєте, що вона когось боялася?
— Тоді я так не думала і нічого не помічала. Лише тут, за якийсь час...
— Що ви можете сказати про такого собі Гвідо? Бріджет захихотіла.
— Він по самі вуХа закохався в Ельвіру,— відповіла вона.
— І ви з вашою подругою часто з ним зустрічалися?
— Що ж, я не від того, щоб вам розказати,— промовила Бріджет. — Врешті-решт, ви ж поліція. Для вас це не важливо, сподіваюсь, ви розумієте. Графиня Мартінеллі була страшенно сувора або вдавала, ніби сувора. Звичайно, ми пускалися на всілякі хитрощі. Розумієте, ми грудьми стояли одне за одного.
— І, мабуть, відчайдушно брехали?
— Еге ж, доводилося,— зізналася Бріджет. — А що було робити, коли графиня така недовірлива?
— Отже, ви зустрічалися з Гвідо. Чи він коли погрожував Ельвірі?
— О, не було поважних підстав.
— Може, вона зустрічалася ще з ким-небудь?
— Ах, ви про це, ну, не знаю.
— Прошу вас, міс Бріджет, відкрийтеся мені. Бачте, це може бути життєво важливим.
— Так, так, розумію. Еге ж, хтось у неї був. Не знаю, хто саме, але був ще один, вона завше про нього пам'ятала і брала його наповажне. Гадаю, це було дуже серйозно.
— Зустрічалася з ним?
— По-моєму, так. Бачте, вона казала, що зустрічається з Гвідо, але насправді то була зовсім інша людина.
— Не скажете, хто саме?
— Ні,— непевно відповіла Бріджет.
— Часом не автоперегонник на ймення Ладислав Малиновський? Бріджет здивовано зиркнула на нього.
— Отже, ви знаєте?
— Я не помиляюся?
— Ні, гадаю, ні. Вона мала його фото, видерте з газети. Зберігала в панчосі.
— Може, просто портрет якогось кіногероя?
— Не відпадає, звичайно, але навряд.
— Вона зустрічалася з ним, у цій країні, як на вашу думку?