— Я вважаю, що ви цікава особистість, старший інспекторе Дейві, — мовив Робінсон. — Зичу успіхів у всіх ваших починаннях.
— Дякую вам, сер. Гадаю, успіх мені конче потрібен. Між іншим, як на вашу думку, чи не вдаються ці два брати до насильницьких дій?
— Звичайно, ні, — відказав містер Робінсон. — Це в корені суперечить їхній політиці. У ділових операціях брати Гофмани не вдаються до насильства. Вони воліють інші засоби. З кожним роком, я б сказав, вони стають багатші. Про це я знаю з відомостей, одержаних у швейцарських банківських колах.
— Золоте місце — Швейцарія, — зауважив старший інспектор Дейві.
— Так, справді, не знаю, що б ми без неї робили. Незрівнянна чесність, витончене ділове чуття! Так, ми, бізнесмени, маємо бути вельми вдячні Швейцарії. —Я сам, — додав Робінсон,— високо ціную Амстердам. — Він пильно глянув на Дейві, потім знову всміхнувся, і старший інспектор пішов.
Коли він знову повернувся в управління, на нього чекала записка.
— Канонік Пеніфазер з'явився, живий, хоч і не здоровий. Очевидно, його збила машина в селі Мілтон-Сент-Джон. У нього серйозна травма голови.
Розділ вісімнадцятий
Канонік Пеніфазер дивився то на старшого інспектора Дейві, то на інспектора Кемпбела, а ті теж не зводили з нього очей. Канонік Пеніфазер був удома. Він сидів у великому фотелі у своїй бібліотеці, голова спочивала на подушці, а вкриті пледом ноги— на пуфі, підкреслюючи його хворобливий стан.
— Боюся, — чемно озвався він,— я просто не зможу нічого пригадати.
— Невже ви не пам'ятаєте, коли вас збила машина?
— Пробачте, справді не пам'ятаю.
— Звідки тоді ви знаєте, що вона вас збила? — Інспектор Кемпбел кинув на нього проникливий погляд.
— Жінка, пані... пані... Здається, її звали Вілін, сказала мені про це.
— А як вона дізналася?
Канонік Пеніфазер був спантеличений.
— Боже мій, ви маєте рацію, звідки вона могла знати, га? Мабуть, вважала, що саме так і сталося.
— І ви направду нічого не пам'ятаєте? Як ви опинились у селі Мілтон-Сент-Джон?
— Уявлення не маю, — знизав плечима канонік Пеніфазер. — Навіть назви села доти не чув.
Інспектор Кемпбел не на жарт розсердився, але старший інспектор Дейві спокійно, діловито вів далі:
,— Розкажіть-но нам ще раз про останнє, що ви пам'ятаєте, сер.
Канонік Пеніфазер радо повернувся до нього. Він почував себе ніяково через інспекторів холодний скептицизм.
— Я збирався їхати до Люцерна на конгрес. Найняв таксі до аеропорту... принаймні до Кенсінґтонської авіастанції.
— Так, а потім?
— Та й квит. Більше нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю ще гардероб.
— Який гардероб? — спитав інспектор Кемпбел.
— Він був не на своєму місці.
Інспектор Кемпбел хотів був продовжити розпити про гардероб, але втрутився старший інспектор Дейві.
— Чи ви пам'ятаєте, як прибули до аеродрому, сер?
— По-моєму, так,— відповів канонік Пеніфазер з надзвичайно непевним виглядом.
— І ви вчасно вилетіли до Люцерна?
— Я? Щодо цього нічого не пам'ятаю.
— А пам'ятаєте, як повернулися до готелю тої ночі?
— Ні.
— А Бертрамів готель пам'ятаєте?
— Звичайно, я був його постоялець. Вельми комфортабельний готель, я зарезервував за собою номер.
— А пам'ятаєте, що їхали в потязі?
— У потязі? Ні, не пригадую.
— Там було пограбування. Пограбували потяг. Каноніку Пеніфазер, ви, певно, маєте це пам'ятати.
— Маю пам'ятати? — розгубився канонік Пеніфазер. — Але я чомусь не пам'ятаю, — провинно сказав він, дивлячись по черзі то на того, то на того офіцера з поштивою, лагідною усмішкою.
— Отже, судячи з вашої розповіді, ви нічого не пам'ятаєте, що було з вами після поїздки в таксі до аеропорту, аж поки не прокинулись у сільськійлікареньці Вілінів у селі Мілтон-Сент-Джон.
— А що тут дивного? — знизав плечима канонік. — Після серйозної черепно-мозкової травми таке частенько трапляється.
— Про що ви думали, коли прокинулися?
— Мені страх боліла голова, де вже було про щось думати! Звичайно, потім я зацікавився, де я, та міс Вілін мені все розтлумачила і принесла чудового супу. Вона ласкаво називала мене голубчиком, золотком, серденьком,— ніяково зізнався канонік. — Була вельми ласкава, вельми, вельми ласкава.
— їй слід було заявити про нещасливий випадок до поліції. Тоді вас узяли б до лікарні і подали належну допомогу.
— Вона годила мені як могла, — палко відказав канонік. — Та й чим ще можна допомогти хворому після черепно-мозкової травми, як не тим, щоб по змозі його заспокоїти!
— Якби ви пригадали ще щось, каноніку Пеніфазер... Канонік перепинив його:
— Здавалося, цілих чотири дні випали з мого життя і десь згубилися, — сказав він. — Дуже дивно, далебі. Я стільки думав про те, де я був і що робив! Лікар запевняє, що пам'ять може ще до мене повернеться. З другого боку, може, й ні. Мабуть, я так і не дізнаюся, що мене спіткало в ті дні. — Його повіки затремтіли. — Вибачте. Здається, я дуже стомився.
— На сьогодні годі,— сказала місіс Маккрей, яка стояла біля дверей, ладна пер-шої-ліпшої хвилини втрутитися, якщо визнає за потрібне. Вона підійшла до нього. — Лікар каже його не турбувати, — рішуче кинула вона. Поліцаї підвелися і рушили до дверей. Місіс Маккрей випровадила їх із палати, як собака, що стереже стадо. Канонік щось пробурмотів, а старший інспектор Дейві, що виходив через двері останнім, раптом рвучко обернувся.
— Ви про що? — запитав він. Але канонік уже заплющив очі.
— Як ви гадаєте, що він сказав? — запитав Кемпбел, коли вони вийшли з палати, відмовившись від пропозиції місіс Маккрей випити кави.
Батько замислено промовив:
— Гадаю, він пробубонів "Єрихонські мури".
— Що він цим хотів сказати?
— Це має біблійний сенс, — відповів Батько.
— Як ви гадаєте, дізнаємось ми коли-небудь,— запитав Кемпбел,— як цей дід опинився в селі Мілтон-Сент-Джон.
— Малоймовірно, що він зможе нам чимось допомогти,— відказав Дейві.
— А та жінка, яка запевняє, ніби бачила його в потязі після пограбування? Невже вона має рацію? Невже він якось причетний до тих грабунків? Це здається неймовірним. Він цілком пристойний дід. Чи гоже підозрювати каноніка кафедрального собору в причетності до пограбування потяга?
— Ні,— замислено сказав Батько. — Ні. Це так само важко уявити, як те, що пан Джастіс Ладроув вплутаний у справу пограбування банку.