— А здрастуй, здрастуй, Ярино, — відказує мати. — Про що ж будемо говорити?
— Чи нема про що? Язики від балачки не заболять, а душа відпочине.
Василинка тільки волошковими очима схожа на свою матір, більше нічим. У тітки Ярини обличчя біле та кругле, наче тісто, яке ось-ось посадять у піч. Вона дужа, проворна, сама всьому раду дає, може спиною хуру соломи перевернути, і овечацькі дядьки не те що побоюються Ярини, а ставляться, мов до рівної.
— Була оце на родинах у своєї тітки, на радощах випила трохи.
— У тітки? — щиро дивується мати. — Від кого ж у неї мале? Начебто самотиною живе, ніхто до неї в гості не навідувався.
— І не питайте! — засміялась Ярина і якось так цікаво поглянула в твій бік: чи прислухаєшся до їхньої балачки. — Знайшлось, та й годі, тепер за батьком бігати не випадає. Може, він плотник, а може, й молотник, ніхто не знає.
— В селі відразу довідаються, чиє воно, в селі не сховаєшся. Отак і скажуть: викапаний такий-то.
— Або й так, — згодилась тітка Ярина, стенаючи дебелим плечем. — Та чи моя дівка росте не без батька? А ваш лобур? Що сироти, що безбатченки — така їхня доля тепер, а жінці без дитини не можна. Ген у землю не кинеш насіння, то й вона марно не гуляє, такий із неї бур’ян попре, що держись!
— Отож-бо й воно, що бур’ян, — скрушно докинула мати.
— Е-е, ні, серед людей — воно людське і є, не бур’ян.
— Артільне, чи як виходить? Розтовкмач, бо ніяк не втямлю, темна.
— Еге ж, темна, так і повірила! Людське, чуєте, бо не забуте, бо не покинуте, а з людьми! І ви про те знаєте, і воно знає, аякже.
— І Василинка твоя людська, так чи ні?
— І Василинка! — гостро відказала й аж наче хотіла ногою притупнути. І кивнула на тебе, що пильно прислухався до суперечки. — Й воно теж людське, не тільки ваше.
— Може, твоя Василинка і людська, — тихо мовила мати, — а в мене ні. В мене мій та Данилів, накидатись ним не хочу.
— Тю на вас! — несподівано засміялась розсип— частим сміхом тітка Ярина. — Ніхто й не забирає у вас, пізніше заберуть, і тоді ви вже добре побачите, чиє воно… Ваше, своє чи людське… Отоді згадаєте мої слова!
— Згадаю, — невесело всміхнулась мати. — Може, й справді згадаю.
Тітка Ярина рішуче зайшла на подвір’я, важко опустилась на призьбу та й одразу зсунулась на землю, бо тітка була широка, а призьба вузенька.
— От що я вам скажу… Славна ви молодиця, ніхто вас лихом не спом’яне, а тільки добром. Але ж і про себе годилося б думати, от у клопотах весь час, як у ярмі, а що ті клопоти? Багато з них радості?
— Клопоти — і є радість, іншої не знайдеш, бо нема.
— От і є, — весело, задерикувато крутнула головою тітка Ярина. — Задурманиш памороки горілкою, от воно якось легше, не думається про горе.
— Теж мені радощі… Не про мене, хай уже інші.
— А чого закопувати себе живцем у могилу? Не стара, при силі, а тільки й знаєте, що ланку та свою хату! Самі собі зав’язали світу, ой, зав’язали!
— Еге ж, сама, — гірко зітхнулось матері. — Дяка Господу, що хата є, що хлопця маю.
— Дякуйте, дякуйте, так він і почує. Та на вас іще чоловіки задивляються!
Тебе наче вогнем прошило: це ж які чоловіки задивляються на матір? При ній весь час, та не помічав. Мабуть, так заглядаються, що й не встережеш. Або ж тоді, коли ти зостаєшся вдома, а вона в ланку йде.
І матір’ю тіпнуло, одмінилася з лиця, немов щось недобре було мовлено про неї. Очі її, повні вечірніх сутінків, і зовсім потьмяніли, поглибшали.
— Чого ж це вони задивляються? — поспитала якимось винуватим голосом, і в тому голосі холодком забриніло. — Наче ж нічого поганого я не скоїла.
— Поганого! — знову тітка Ярина засміялась розсипчастим сміхом, по-чоловічому грубуватим.
— Хіба задивляються на ту, що коїть погане? Ой сусідко, ви не сімнадцятка, щоб не тямити. Все бачите, все тямите.
Тобі цікаво було слухати, а водночас кортіло, щоб тітка Ярина вмовкла, не вела з матір’ю таких балачок. От від кого навчилась Василинка, от чиї перейняла слова! Йдіть собі, тітко Ярино, додому та лягайте спати, бо у вашій голові джмелі гудуть, а проспитесь, очуняєте, тоді й порозумнішаєте. Бо гріх таке говорити матері, вона не вашого поля ягода, вона свята жінка.
Проте до тітки Ярини не доходили твої мовчазні благання, вона казала матері:
— Життя мине — потім не знайдеш, мов копійку на дорозі. Й кому треба, що ви ото черничкою? Вам? Чи йому? — І на тебе тітка Ярина показала рукою так рвучко, наче кинула чимось. — Нікому. А здоров’я від переживань не ліпшає, тільки гіршає, самі знаєте. І спогади та пам’ять не замінять І живої людини.
— Чого ти хочеш од мене, Ярино? — з мукою в голосі запитала мати.
— Чи я щось хочу від вас? Маєте самі хотіти, — гостро відказала сусідка. — Могли б і прийняти когось у хату, щоб легше по хазяйству велось, щоб і до хлопця була увага.
— Та на що я годна, та чи кому знадоблюсь? — мати безпорадно розвела руками, показуючи, яка вона затуркана, вироблена, змарніла, смутна.
— Хто ж тоді й знадобиться, як не ви? Та вам и тільки причепуритись, та вам тільки бровою повести, моргнути, тільки б осміхнутись…
Мати й справді враз осміхнулась — несподіваною усмішкою, болісною та печальною, що тебе в самісіньке серце кольнула. Та чом ви не замовкнете, тітко Ярино, чом не підете собі так, як прийшли! Навернули в свою віру Василинку, то ще хочете забити памороки матері? Треба дрючка тримати напохваті на отаких, як ви. Або ж пса завести, щоб і до воріт не підпускав.
Ніхто не чув твоїх німих погроз… А мати мовила:
— Куди вже мені. Й думати не можу про таке.
— Це ж чому? — В тітки Ярини наче темна хмара найшла на обличчя.
— Таж у мене є десь Данило, — мовила мати так переконливо, що тобі здалось, наче й справді батько неодмінно живий, що десь він є, бо хіба ж мати говорила б про те. І радісно тобі стало, і зітхнув ти широко, повними грудьми.
— Де ж той Данило? — по мовчанні обізвалась тітка Ярина. — Чому в село не повертається? Інші поприходили, а його нема, як і не було.
— Десь є, — повторила мати. — Не прийшло ж на нього ніяких казьонних бумаг, і вістки ніякі не доходили чорні… На Музичука написали, що вбитий, а він візьми й прийди. Бач, убиті повертаються, а мій живий, то чому ж не прийде.