На щастя, ніхто не згадав йому рядків з поеми "Мазепа", що два роки тому друкувалась в журналі "Життя й реводю-
Дмитро Чуб в роки його знайомства з В. Сосюрою
дія" та ще десь. Там були патріотичні протимосковські рядки, які сьогодні могли б дужче заважити на його долі, —хоч це й були слова Мазепи:
Вкраїну полонив поляк, І, наче оводи ті злі, її обсіли москалі.
або:
Я хочу швидше відціля Віддячитись москалю і іяху, Що мій народ веде на плаху Під сміх царя і короля...
або:
... — Я України не забуду, вона для мене, як зоря! Покличте знову кобзаря! Я так люблю його мотиви про те, що воля ще жива, що наша слава не загине!
або:
... — Ми візьмем ворога в клинки, і на кістках його проклятих знов зацвіте Вкраіна-мати!..
Володимир Сосюра був досить схвильований, коли йому дали слово для оборони та пояснень з приводу зроблених помилок. Він встав з якимсь циганським блиском в очах, на яких уже бриніли сльози, сказав, що перед друком книжку прочитали і підписали до друку і редактор сектору, і головний редактор, і по літредактор, але ніхто з них не зробив йому ніяких закидів, а тепер обвинувачують тільки його самого. Він казав, що тоді, виходить, були інші принципи, а тепер за ці півроку зміст застарів, а також відбулися зміни в підході до оцінки матеріялу, то чи він може передбачати ті зміни і відповідати.
Проти виступив Микитенко, кажучи, що Сосюра вже не перший раз виходить за рамки партійної дисципліни, що він уже не один раз мав зауваження й догани по партійній лінії за грубі помилки, але з того не зробив належних висновків.
Микитенко умів красиво говорити як фаховий промовець, проте серед письменників він мав багато ворогів. Його не любили за його вислужництво перед владою. Він писав більшість своїх творів на партійне замовлення. Членські внески до Спілки Письменників сплачував з розрахунку трьох тисяч карбованців гонорару на місяць. Це був чи не найбільший гонорар.
Колишня приятелька Сосюри Наталя Забіла сказала кілька слів на оборону, але їй небезпечно було дуже боронити, бо вона сама походила з родини багатого пана Забелло з-під Харкова, а соцпоходження в таких випадках партійний осередок не забуває.
Хтось із партійців знову обвинувачує, що Сосюра і в недавно виданих творах вдається до натуралістичних картин, що межують з порнографією, і він наводить цитату:
Яіс це сталось, далека, що я
Своє щастя розбив, як дитина,
Ти сказала: Бери, я твоя,
Я ж, дурний, тільки гладив коліна...
Володимир Соі-юра Л/2э у. ¿1 років.
— Хіба це поезія? — запитує критик.
— Коли б то не поезія, то ти б не запам'ятав! — кидає йому у відповідь один з молодих поетів, що сидів біля шафи з рукописами. — Таких зразків і ще кращих можеш знайти у відомих клясиків світової літератури.
Але критик не здається, попросивши головуючого, щоб йому не перебивали, він знову наводить строфу трохи гіршого змісту.
— А це теж поезія? — запитує:
Ночі йшли похоронні, як дзвони, Дні ішли, як ножі, як вогні... Раз найшов я твої панталони...
Останнього рядка цієї строфи цнотливому критикові не дали договорити до кінця. Кілька голосів з обуренням звзрмулися до головуючого, щоб із серйозної справи не робили балагану, як це пробує зробити товариш, наводячи випадкові рядки, великої давности, що не мають відношення до справи.
Ніби дочекавши слушного моменту, щоб розгромити всіх напасників, на оборону Сосюри грунтовно виступив Ьо-іюдимпр Зорін. Високий, огрядний, плечистий, з буйною темною шевелюрою, циган з походження, оатьки якого ще ие іак давно мандрували з циганським табором, автор повісти з циганського життя, що звалась "Ром", він був приятелем Сосюри, а тимчасово працював у в-ві редактором і добре володів українською мовою. Найперше він закинув партійній організації псьменників, що вона зовсім не провадила вихол-ної роботи серед своїх членів, що в ній творяться якісь воюючі групки, що осередок не цікавився, в яких умовах живе письменник. Так і з Сосюрою — на нього гостро нападають, але йому ніколи ніхто не спробував допомогти позбутися тих помилок. Тому й підхід до помилок, зроблених у книжці, мусить бути інший: за них мусить відповідати також частково партійний осередок, а також всі ті, що читали й ухвалювали його книжку, бо на те вони тут працюють.
Далі Зорін зупинився на тому критикові, що наводив цитати. Критик з кількох томів Сосюри надряпав кілька невдалих рядків, але забув про тисячі прекрасних поетичних творів В. Сосюри, якими гордиться наша література. Крім цього, Зорін сказав, що він міг би навести з творчости російських поетів багато гірші рядки дійсної порнографії, але й за чих там так гостро ніхто не критикує.
Відчувалдся, що Зорін дуже попсував приготовані рішення осередку в справі Сосюри. Підбадьорений вдалим виступом свого оборонця слово знову забрав Сосюра. Ілюструючи слова Зоріна, Сосюра пригадав низку нетактовностей у ставленні до нього з боку окремих членів партії. Сосюра знав, що сьогодні тут вирішується його доля; або він втримається на своєму становищі, або покладе свій партквиток, а незабаром опиниться, може, й на конвеєрах НКВД, а всі його твори будуть відразу вилучені. Із тону головуючого та членів парто-середку поет відчуває, що вони мають готове рішення викинути його з партії, найпевніше, що то рішення Обкому чи ЦК партії, і він шукає порятунку. В його голосі чути напругу й хвилювання:
— Товариш Зорін дуже добре підкреслив, яка атмосфера панує в осередку і в ставленні до мене. Ви сьогодні були спідками, як прийшов Іван Кіндратович*, — говорить трем-і ичим голосом Сосюра, і сльози котяться у нього по лиці, — він привітався за руку з усіма, що сиділи поруч мене, а ме-
I м.ш Кіндратович — Микитенко.
ні руки не подав, ніби я якийсь злочинець, а він же член бюро осередку, неда зно й сам був секретарем. Чи можна після цього чекати від —шх допомоги чи дружньої поради?
Коли Сосюра закінчив, настала тривала павза. Ніхто вже не забирав слова, і головуючий ставить на голосування пропозицію президії виключити Сосюру з партії, але Зорін вносить свою пропозицію — записати лише догану. Здавалося, що перша пропозиція могла б цілком провадитися, але голосування показало, що рівно половина членів партії за першу пропозицію, а друга половина за другу. Це здивувало всіх, але й заінтригувало: що ж буде?