* Журнал "Малярство і скульптура". Київ. 1940 р.
МАЛОВІДОМЕ ПРО ГРИГОРІЯ ГОЛОСКЕВИЧА
Це було в 1917-му році, коли народжувалась молода українська держава. На Всеукраїнському учительському з'їзді виступав знаний пізніше учасник СВУ В. Дурдуківський, який говорив про потребу відкривати українські школи, покли-каїочися на відомих педагогів і теоретиків Ушинського та Корфа. Раптом слідом за ним наперед вийшов невисокий чорнявий пан й позачергою попросив слова.
— Панове-товариші, — сказав він з запалом, — тепер уже немає потреби доводити про право українців на свою рідну школу. Нині відбувається революція. Час не прохань, а чину. Українська школа є, це факт, і ні в кого ми її просити не будемо...
Його виступ, як розповідав авторові цих рядків мовознавець К. Гитаренко, вкрили бурхливі оплески. Це був Григорій Голоскевич, автор ортографічного словника, що в 1914-му році вийшов першим виданням, а в 1917-му вже третім. Тож Григорій Голоскевич був одним з невтомних ентузіястів будівництва української культури, стоячи в перших рядах її промоторів.
Сьогодні ми користуємося в редакціях, видавництвах, на-кових установах "Правописним словником" Гр. Голоскеви-ча, який 1977 році вийшов уже 10-им виданням і є головним довідником у нашій повсякденній праці. Але мало хто з нашого загалу, навіть людей з освітою, знає про життя і долю цієї небуденної людини. До того ж і відомості про нього дуже скупі.
Народився Ггигорій Голоскевич у 1884-му році в родині священика. У 1905 р. закінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Ще будучи студентом філологічного факультету Петербурзького університету, брав діяльну участь в праці української громади в Петербурзі та в видавництві благодійного товариства. Активно допомагав при виданні та розповсюдженні "Кобзаря". По закінченні університету деякий час працював у Ризькій жіночій гімназії.
З вибухом революції він відразу переїздить до Києва і разом з проф. П. Зайцевим, Стебницьким та іншими організовує українське видавництво "Друкар", яке фактично переніс з Петербургу до Києва. Тут, у цьому видавництві вперше виходять "Соняшні клярнети" Павла Тичини, друкується журнал "Наше минуле", що його редагував Павло Зайцев.
У 1918-му році Григорій Голоскевич бере жваву участь як співробітник Української Академії Наук у відділах літератури й мови. Найбільше уваги він приділив укладанню свого правописного словника та редагуванню російсько-українського словника, що готувався на замовлення ДВУ (Державне
Видавництво України). Але в 1920-му році радянська влада націоналізувала й закрила всі приватні та кооперативні видавництва." Це сталося і з "Друкарем". З початком НЕП-у, з ініціятиви Григорія Голоскєвича і при участі К. Титаренка, П. Филиповича та інших відкривається кооперативне видавництво "Слово", яке видало чимало цінних українських публікацій. У діяльності цього видавництва багато допомагали Микола Зеров, Сергій Єфремов та Стебницький. Але сам Голос-кевич був душею видавництва і найбільше поклав туди своєї сили й уміння. Бувши великим книголюбом, він пильно стежив за виданням кожної брошури чи книжки, сам правив коректуру.
Першим виданням "Слова" була збірка оповідань Григорія Косинки (якого пізніше влада безпідставно розстріляла) "На золотих богів". Потім вийшла збірка поезій Тодося Осьмачки "Круча" й декляматор "Сяйво" на 413 сторінок, гаражем 5200 примірників. Упорядник цього видання Микола Зеров у передмові писав: "Ця книжка є не перша спроба Хрестоматії — "декляматора", з пожанровим розподілом поетичного матеріялу. Популярною формою естрадної хрестоматії упорядник скористувався, як одним із засобів дати антологію безперечних здобутків українського художнього слова в різних його ділянках". Це видання, справді, було своєрідною антологією української літератури, як це стверджував і покійний Михайло Орест. До речі, примірник цього видання зберігається в автора цих рядків.
Пізніше в цьому видавництві вийшли такі публікації: поезії Максима Рильського "Синя далечінь" та "Крізь бурю й сніг", П. Филиповича "Простір" та "Земля і вітер", Миколи Зерова "Камена", а також збірник, присвячений пам'яті Сте-бшщького, який саме тоці помер. Це було розкішне видання, в якому взяли участь друзі та прихильники покійного: А. Ні-ковський, С. Єфремов, М. Зеров, Бігановська та інші.
На початку 1929-го року нове 7-ме видання словника Гр. Голоскєвича було вже в друці, як влітку того ж року почалися масові арешти серед української інтелігенції: письменників, науковців, учителів — у зв'язку з вигаданим і препарованим процесом CBY. Першого липня заарештували А. Ні-ковського, потім С. Єфремова. Григорій Голоскевич, що був тісно пов'язаний по науковій роботі з двома попередньо згаданими, теж чекав на арешт. І, дійсно, 15-го серпня його заарештовано вдома на Чехівському провулку в Києві. Тоді кожного дня, як ів 1933-34 роках, когось з інтелігентів арештовували.
На процесі CBY слідчі за наперед виробленим пляном ҐПУ в Москві, висунули проти Григорія Голоскєвича безліч брехливих обвинувачень. Як свідчить і К. Т. Туркало, Голос-кевичеві поставили в обвинувачення, що він належав до партії УСФ, що в період 1921-24 рр. був членом контрреволюційної організації БУД, а в період 1926-1929 рр. був активним членом організації СВУ (Спілки Визволення України) як один з керівників академічної групи цієї організації. Майже все це, зрозуміло, вигадка організаторів процесу з метою придушити національний розвиток, національну свідомість, вдарити по провідній верстві нації — знищити українську еліту.
Як відомо, на процесі СВУ на лаві підсудних було посаджено 45 осіб, а в сотні разів більше було заарештовано й суджено без процесів, часто за закритими дверима.
Григорій Голоскевич був дуже пригноблений. Цьому сприяло ще й те, що він перед арештом приготувався оформити своє одруження, але арешт все ліквідував. Після вироку ним опанувала ще більша розпука й апатія. За вироком він дістав 5 років суворої ізоляції, з яких три роки пробув у Ярославській п'язниці, а потім його вислали на заслання до Тобольська. Фактична дружина Голоскевича, що лишилась у Києві, збиралась поїхати на відвідини до нього, але незабаром дістала пакунки з речами чоловіка, а потім і телеграму, ніби від господаря, в якого він жив. В телеграмі сповіщалося, що Голоскевич помер від хвороби серця. Це було, як розповідав К. Титаренко, восени в 1934-му році.