— З дорогою душею, — сказав він, — але повірте, що майже всі 25 примірників кожної книжки я пороздаровував відразу по виході, а щоб купити, то у мене завжди бракує грошей* ...
Та я сам можу купити, — похопився я, — ви тільки підпишіть. І вже, прощаючись, ми умовились, що зустрінемося
* Кожен автор по виході з друку його твору діставав 25 так званих ав юрських примірників, а пекладач — 5 примірників.
Володимир Сосюра. Фото. 1923
наступного дня по праці в ДВУ. В умовлений час В. Сосюра зробив теплі підписи на двох томах його поезій, які я приніс із собою. Пригадую, що на одному томі він написав: "Поетові червоної індустрії... з найкращими побажаннями. А вірші пишіть, толк з них буде". Це тому він так написав, що я поруч інших поезій надрукував низку з виробничого, заводською життя, я донедавна працював.
Після того я бачив Сосюру не раз, але ніколи не поводилося поговорити. А тим часом над Україною скупчувалися все більші хмари московського свавілля. Наступ на український культукрний фронт ішов разом з наступом на українське село в формі колективізації, розкуркулювання й явного грабунку.
На видавничій ділянці цей крутий поворот збігався також з процесом СВУ. Почали дужче чіплятися до ідеології видаваних творів, різкішав поділ між письменниками на пролетарських і попутників. Вчорашнього всіма любленого Остапа Вишню починають цькувати, обляпувати болотом. В 1930-му році критик О. Полторацький навіть подає до ДВУ рукопис під глумливою назвою "Що таке Остап Вишня?", де йому закидається націоналізм, міщанство, порнографію. Спершу цей рукопис потрапив до сектору масової літератури, де редактором працював комуніст Портнов, жид за національністю, з русотяпським духом. Тим часом в ДВУ почалась реорганізація, і рукопис за тематикою перейшов до сектору художньої літератури, куди редактором був призначений Михайло Яловий (Юліян Шпол), дуже поміркована й симпатична людина. Скоро пасквіль О. Полторацького був відхилений, хоч він уже був друкований в "Житті й революції".
Іншою подією тих часів була конфіскація альманаха "Авангард", що його упорядкував Валер'ян Поліщук. Це видання було відразу гостро скритиковане й заборонене. Головним об'єктом нападів були афоризми Поліщука. Запам'ятався один з них. Він звучав так: У кінчиках твоїх пальчиків быьше мудрости, як у самого Леніна. Кілька років пізніше за такий афоризм заарештували б відразу, але в 1930-му році ще обмежились критикою та конфіскацією. Поруч Поліщука дуже ганьбили і художника Єрмілова, що вмістив малюнок, який зображував ліжко, а під ним був підпис "Варстат". Це розглядалося як брудну порнографію. Але НКВД їм цього не простило — в пізніших роках їх теж заарештовано, як і багатьох інших, і знищено.
Та, мабуть, найсміливішою була поява книжки І. Багряного "Аве Марія", яку відразу було сконфісковано.
Арешти окремих письменників та конфіскації деяких їх творів траплялися рідше до осени 1931-го року, коли з'явився в пресі відомий зловісний лист Сталіна до журналу "Пролетарская революция". Це стало гаслом до широкого наступу на український культурний фронт, до перегляду ідеологічних позицій, а разом і до перегляду всього, що на той час було в друкарнях, готувалося до друку і того, що було вже в продажу.
Тоді сотні книг було повернуто з друкарень до видавництв на поновний перегляд і багато з них уже не побачило світу.
Під час цього погрому потрапила під вогонь і збірка Володимира Сосюри, що звалась "Серце". Вона була формату вісімки й мала, здається, 64 сторінки. Вийшли ці поезії у в-ві "ЛіМ" (Література і Мистецтво), наприкінці 1931 року. Для в-ва це виданні* принесло чимало клопоту, а для автора було великим ударом. Книгу відразу заборонили, повертаючи всі примірники назад із крамниць до бази Укркнигоцентру. А щоб зробити належні висновки, то партійні організації письменників і в-ва скликали спільні відкриті збори, куди запрошувалось теж безпартійних письменників та співробітників в-ва "ЛіМ". Збори відбувалися у приміщенні видавництва.
Десь перед сьомою годиною почали сходитися. На лавку, що стояла під стіною, сів Сосюра, далі Наталя Забіла і т. д. Іван Микитенко, прийшовши, привітався за руку з Забілою та іншими, але Сосюру обминув. Крім згаданих, на збори прийшли: Іван Кириленко, О. Коииленко, М. Ірчан, Володимир Зорін, секретар партосередку в-ва Петро Кривенко, що іноді був і політредактором, С. Пилипенко та інші. Збори відкрив Іван Микитенко, заявивши, що тепер, після листа Сталіна, ми мусимо ще більше піднести ідеологічну пильність, бути ще більш непримиренними до чужих ідеологій, приділити ще більше уваги спрямованості наших творів. Далі він сказав, що сьогодні ми стоїмо перед фактом прикрих ідеологічних помилок, що потребують розгляду і відповідних висновків. Мова йде про збірку поезій В. Сосюри "Серце", що тількищо вийшла з друку — і він підняв і показав цю книжку присутнім, що сиділи чотирокутником попід стінами. Всі дивилися на книжку з білою обкладинкою, на як'й червоним кольором стояла назва "Серце". Закінчуючи, Микитенко зазначив, що за такі провини, які зробив Сосюра, за теперішніх умов відбирається навіть партквиток.
За тим головуючий скоментував низку цитат. В окремому вірші там Сосюра тонко висміяв "ортодоксального" критика Володимира Коряка, що вважався непомильним. Справжнє прізвище Коряка було Блувштейн. Він був жидом з походження, ще до революції мав букіністичну крамничку у провулку ім. Короленка чи на сусідньому зліва від Московської вулиці і, як запевняли ті, на кого він нападав у своїх критичних статтях, що колись він видав невеличку книжку протикомуністичного змісту. її ніби мав О. Копиленко. Далі Сосюрі закидали дрібнобуржуазний підхід у окремих поезіях та відсутність партійносте в поглядах, що виявлялась особливо Е рядках: "Хто сказав, що не можна любити те дівча, що не знало журби". Одночасно закидали йому націоналізм. Хтось при тому нагадав, що він же сам писав у поемі "Два Володьки", що в його серці борються два противники — комунар і націоналіст, але автор не сказав, хто переміг.
Всі обвинувачення були, як бачимо, дрібні і не варті тої колотнечі, але партійні промовці, між якими, певно, після дзвінків і наказів з ЦК КП(б)У, були вже розподілені ролі, галасували, що Сосюра, мовляв, втратив клясову чуйність до ворогів, став рупором націоналізму.