– Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? – повторив таємничий гість.
– Можу… Але хто ти?
– Аріель.
Сесілія знову протерла очі.
– Аріель?
– Так, це я, Сесіліє.
Дівчинка похитала головою:
– Я й далі не знаю, хто ти такий.
– А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.
– Як у дзеркалі?
Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.
– Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.
Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.
– Ти уже бував тут раніше? – спитала вона. Хлопчик поважно кивнув голівкою.
– Як ти ввійшов?
– Ми всюди можемо ввійти, Сесіліє.
– Тато має звичку перекручувати замок на вхідних дверях. А вікна на зиму щільно зачиняють…
Аріель тільки відмахнувся:
– Таке не має жодного значення для нас.
– Яке?
– Зачинені двері і таке інше.
Сесілія глибоко замислилася. Це було схоже на перегляд фільму. Ось вона відмотала плівку назад і почала спочатку:
– Ти кажеш "ми" і "нас". То вас багато?
Хлопчик кивнув:
– Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!
Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.
– У світі живе п'ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п'ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?
– Звичайно. Ви приходите і відходите.
– Що ти сказав?
– Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.
У Сесілії розпашілися щоки:
– Ти також приходиш і відходиш, правда?
Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:
– Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?
– Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?
Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.
– Ось ми й зрушили з місця, – мовив він.
– Як же?
– Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.
Сесілія вдихнула і важко видихнула:
– А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.
– "Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?" – повторив Аріель.
– Саме так!
Він усе баламкав і баламкав ногами.
– Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з'явилися новітні сильні ліки.
– Ти теж тоді був тут?
Він кивнув:
– Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.
– Наче двоє покинутих пташенят, – прошепотіла Сесілія.
Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.
– Але ж усе минулося. Він цілком одужав.
– Так, він цілком одужав.
Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.
Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.
– Я пам'ятаю усіх пастирів на луці, – сказав він.
Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.
– "Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка", – процитувала вона. – Ти це мав на увазі?
– Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.
– Не вірю.
Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.
– Бідачка, – мовив він.
– Тому що я хвора?
Аріель похитав головою:
– Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.
– Пхе!
– Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?
Сесілія презирливо скривилася.
– Я лише запитав, – запевнив Аріель. – Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно – бути з плоті і з крові.
Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:
– Хіба ж не гидко бути недовірливим?
– А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.
Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:
– Ангели не брешуть, Сесіліє!
Тепер уже Сесілії забракло повітря:
– Ти справді ангел?
Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.
Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:
– Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.
Аріель зневажливо відмахнувся рукою:
– Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти – це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.
Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.
– Ангел у моєму домі, – пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.
– Самі себе ми називаємо Божими дітьми, – заявив Аріель.
Сесілія глипнула на нього:
– Принаймні тебе це стосується…
– Що ти цим хочеш сказати?
Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.
– Ти ж тільки янголятко, – мовила вона.
Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.
– Що тут такого смішного? – запитала дівчинка.
– "Янголятко". Хіба це слово не видається тобі потішним?
Сесілія не зрозуміла, чому слово "янголятко" має бути потішним.
– Ти ж не дорослий ангел, – пояснила вона. – Тому – янголятко.
Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.
– Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати "дорослими".