– Оце і є вічність, – зітхнула вона.
– Або небо, – докинув Аріель, і вони майже водночас засміялися.
– Або всесвіт!
– Або універсум!
– Або дійсність!
– Або просто світ, урешті!
– Або Велика Загадка! – вигукнула на завершення Сесілія.
Аріель кивнув голівкою:
– Безбатченко має купу імен.
– "Безбатченко?"
Він знову кивнув:
– Улюблені діти не мають багато імен, тільки байстрята. Ті, яких знаходять на сходах. Які не знають, звідки вони. Які витають у порожнечі.
– Це вічність, – повторила Сесілія.
Ангел Аріель опустився поруч неї на санки.
– Виразно її видно лише серед ночі, – сказав він.
Сесілія повернулася до нього і знову сказала те, що уже говорила якось, тільки цього разу наголошуючи кожен склад:
– Я на землі лише цей єдиний раз. І ніколи більше не повернуся.
Ангел Аріель похитав головою:
– Ти уже зараз у вічності. А вона повертається віки вічні.
Вони спустилися до річки і спостерігали, як величезну крижину поволі зносило водою вниз долиною. Річка, яка тихо й мирно пролежала цілу зиму, грізно тріщала. Вони йшли вниз за течією аж до моста, а потім перейшли на інший бік.
Десь посередині мосту Аріель показав Сесілії на воду і спитав:
– А ти знаєш, як називається ця річка?
– "Як називається ця річка?" – повторила Сесілія. – Сотні разів тобі уже говорила. Вона називається Леіра.
Ангел кивнув:
– Гарна назва. І дуже земна, змушує думати тільки про глину, бо ж "леіре" – це "глина". Але у небесному дзеркалі навіть найбільше земне одержує небесний відтінок.
– Нічого не розумію.
– Леіра… – повторив Аріель.
Він загадково усміхнувся:
– Усе ти бачиш в дзеркалі, в загадці.
Дівчинка стенула плечима.
– Прочитай "Леіра" навпаки!
Минула секунда.
– АРІЕЛЬ! – зарепетувала Сесілія. – Вийшло "Аріель"!
Ангел гордо кивнув:
– Мені завжди подобалася ця долина.
Сесілія дуже тішилася.
Доки вони піднімалися вгору, до Скутбю, дівчинка не раз зупинялася, закидала голову і пильно вдивлялася у всесвіт.
Раптом вони побачили, як яскрава цятка пролетіла по небу. Аріель затулив рота долонькою:
– Зірка впала.
– "Зірка впала", – повторила Сесілія. Їй знову пригадалася стара різдвяна зірка, яка десь запропастилася. Аріель казав, наче знає, де вона.
Уже біля самої стодоли у Скутбю дівчинка обернулася до ангела і запитала:
– Пам'ятаєш, я розповідала про стару різдвяну зірку, яка раптом загадково зникла?
– І зовсім не загадково.
– Для тебе, може, й ні. Ти ж знаєш, де вона.
Їй стало холодно. І що він мав на увазі, кажучи, ніби нічого загадкового немає? Якщо він увесь час знав, де зірка, то чому не сказав раніше?
Ось вони добралися до подвір'я.
– Ходи-но сюди, – запропонував Аріель. – За стодолу.
З-під самої стіни стодоли стирчало кілька гілок усохлої ялинки. Майже всі голочки на ній обсипалися, а ті, що залишилися, втратили зелений колір. Ялинка пролежала під снігом цілу зиму. Тепер сніг почав танути, і сухе деревце оголилось.
– Це минулорічна ялинка! – вигукнула Сесілія.
Їй згадалося, що добрий рік тому вони з татом кинули її саме тут.
Аріель струсив решту снігу і цілком вивільнив ялинку. Ось тоді Сесілія і побачила стару різдвяну зірку. Вона усе ще була закріплена на верхівці деревця. Їй і на думку таке спасти не могло! Ніхто й не здогадався, що зірку просто забули зняти, розбираючи ялинку.
Усохлий стовбурець мав сумний і невтішний вигляд. Він нагадав Сесілії чорний лавовий пляж на острові Санторіні. Тільки зірка зосталася такою ж, як була. Зима їй не зашкодила. Зірка збереглася ціла і неушкоджена.
Ангел Аріель нахилився і торкнувся зірки одним пальцем. Вона засвітилася, ніби до неї під'єднали струм.
– Як гарно! – скрикнула Сесілія.
Як тільки Аріель забрав палець, зірка погасла.
– Зроби так ще раз, – попросила дівчинка.
Він знову дотулився до зірки. Як тільки він торкався старої різдвяної зірки, вона спалахувала і осявала Сесілію та Аріеля, стіну стодоли і засніжені околиці.
Аріель поманив Сесілію рукою. Вона зрозуміла, що їм уже час повертатися. Треба встигнути піднятися у спальню, доки хтось не прокинувся.
Цього разу ангел також допоміг їй роздягнутися і залізти під ковдру. Він прихилив санки до стіни точно там, де вони й стояли, а тоді прибрав кімнату від снігу й талої води. Сесілія заснула, тільки-но дотулившись до подушки.
Коли вона прокинулася, біля неї сиділи тато і бабуся.
– Ніч? – спитала вона.
Тато кивнув. Він взяв доньку за руки, а бабуся зволожила їй уста.
– Я знаю, куди поділася стара різдвяна зірка, – прошепотіла Сесілія.
Бабуся з татом переглянулися:
– Різдвяна зірка?
– Вона лежить за стодолою. Ми забули її зняти, розбираючи ялинку.
Перш ніж заснути знову, Сесілія глипнула на бабусю і сказала кілька слів так голосно й виразно, як тільки змогла. Вона їх продекламувала, наче рядки із якогось вірша, вивченого колись напам'ять:
– "Улюблені діти не мають багато імен, хіба тільки байстрята. Їх знаходять па сходах, їм не відомо до пуття, звідки вони взялися. Вони витають у порожнечі".
10
Сесілія вмить прокинулася і розплющила очі. Вона повернулася до тата, який сидів перед ліжком. У руках тато тримав стару різдвяну зірку.
Не знати чому, але те, що вони повірили їй, сповнило Сесілію невимовною радістю. Вони справді пішли за стодолу і знайшли зірку там, де її вночі бачила Сесілія з ангелом Аріелем.
– Ви знайшли її там, де я й казала, – промурмотіла вона, бо їй стало трохи важко видобувати слова.
Тато поклав зірку на ковдру.
– Звідки ти знала, що вона залишилась на старій ялинці? – шепнув він.
Дівчинка спробувала усміхнутися:
– Один з Божих ангелів розповів мені про це.
– Ми знайшли її точно там, де ти казала.
– Але вам не вдасться її засвітити. Це може тільки Бог.
До кімнати увійшли мама й бабуся. Потім прийшов дідусь. Вони, очевидно, стояли в коридорі, а потім стали по черзі заходити досередини, почувши, як вона розповідає про ангела, який допомагав їй.
Дівчинка глянула на своїх рідних. Сьогодні вона почувала себе ліпше, в голові прояснилося. От тільки б не страшенна слабкість…
Перед ліжком стояло два стільці. Мама сіла на вільний поруч з татом, а бабуся з дідусем стали зізаду, не зводячи з малої очей. З усіх чотирьох усміхалася тільки бабуся.