У дзеркалі, у загадці

Страница 2 из 28

Юстейн Гордер

Холодна зимова погода встановилася від початку грудня. Якось зусиллям волі Сесілія зуміла вибратися з ліжка й додибати до вікна. Сніг м'якою периною вкрив замерзлі околиці. У саду на високій сосні тато засвітив різдвяні світелка. На її честь. Звичайно світелками прикрашали маленьку ялинку перед входом. Між сосновим гіллям удалині виднівся Равнеколлен, Воронів пагорб.

Ніколи ще природа не набувала таких чітких обрисів, як у ці останні дні перед Різдвом. Одного разу Сесілія побачила поштаря, який їхав велосипедом, хоча на дорогах лежав глибокий пухкий сніг, а термометр показував майже десять градусів морозу. Вона усміхнулася, а тоді затарабанила у вікно й помахала йому рукою. Поштар підвів голову й замахав їй у відповідь обома руками. Велосипед перевернувся, і він упав у сніг. Як тільки поштар зник за пагорбом, Сесілія знову видряпалася на ліжко і заплакала. Поштар на велосипеді на засніженій дорозі був наче втіленням самого сенсу життя.

І ще якось, стоячи перед вікном, вона зронила сльозу. Її аж поривало втекти з хати у зимову казку. Перед дверима стодоли забавлялися, пурхаючи туди-сюди, два снігурі. Сесілія мимоволі усміхнулася. Як би їй самій хотілося бути снігурем! У ту ж мить вона відчула, як зволожилися кутики її очей. Вона зняла сльозинку на палець і намалювала нею на віконній шибці янголятко. А коли усвідомила, що намалювала ангела своїми сльозами, знову не втрималася від сміху. Цікаво, у чому, власне кажучи, різниця між сльозами ангела та сльозливими ангелами?

Напевно, дівчинка задрімала, бо аж скинулася, коли грюкнули вхідні двері. Це родичі повернулися із церкви! Сесілія чула, як вони голосно гупали ногами, обтрушуючи сніг. А це що, невже бамкають дзвони?

– Щасливого Різдва, мамо!

– І тобі щасливого Різдва, Туне.

Дідусь закряхтів:

– О, та тут пахне різдвяною вечерею.

– Роздягнися, Лассе.

Сесілїї здавалося, наче вона усіх бачить. Бабуся усміхалася й обнімала всіх поспіль, мама скидала свій червоний фартух, водночас обнімаючи дідуся, тато погладив Лассе по голові, а дідусь запалив сигару…

Останнім часом Сесілія навчилася бачити вухами.

Збуджений гамір на першому поверсі несподівано перервав тихий шепіт. А наступної миті тато уже долав сходи, перестрибуючи по чотири-п'ять сходинок ураз.

– Щасливого Різдва, Сесіліє!

Він обняв доньку, обережно пригорнувши її до себе. А потім підійшов до вікна і навстіж відчинив його:

– Чуєш?

Дівчинка звела голову з подушки і кивнула.

– Уже п'ята.

Тато зачинив вікно і сів на край ліжка.

– Я буду мати нові лижі?

Здавалося, вона запитала, наперед сподіваючись одержати негативну відповідь. Тоді б у неї з'явився шанс розгніватися, а це було краще, ніж просто дутися.

Тато приклав палець до уст:

– Без вибриків, Сесіліє. Зачекай і побачиш.

– Отже, будуть.

– Ти справді не хочеш полежати у вітальні на канапі, доки ми будемо вечеряти?

Дівчинка похитала головою. Цей пункт вони обговорювали уже не раз. Краще свіжою та бадьорою з'явитися на розподіл подарунків. Так чи інакше, вона не подужає й шматочка проковтнути зі святкової вечері. Одразу ж виблює.

– Але усі двері хай залишаються відчиненими.

– Звичайно!

– І голосно розмовляйте і… гримайте посудом.

– Тільки цього ще бракувало.

– А коли закінчите читання з Євангелія, хай до мене підніметься бабуся і почитає теж.

– Про це ми вже домовилися.

Мала знову опустилася на велику подушку.

– Можеш подати мені грайлика?

Тато підійшов до книжкової полиці і простягнув їй плеєр та касету.

– З рештою я впораюся й сама.

Тато поцілував доню в чоло.

– Найбільше мені хотілось би посидіти біля тебе, – прошепотів він. – Але є ще й інші, ти ж розумієш. Решту Різдвяних свят я проведу отут з тобою.

– Я уже казала, Різдво слід святкувати як завжди.

– Так, як завжди.

І тато тихо вийшов з кімнати.

Сесілія вставила в плеєр касету із різдвяними піснями Сіссель Хірхебес і невдовзі всім єством поринула у чудову музику. За якийсь час вона скинула з голови навушники – ага, усі вже сіли за стіл. Мама читала Святе Письмо. Коли вона закінчила, родина заспівала "Слався, земле прекрасна".

А тоді бабуся вирушила сходами нагору.

– Я вже йду, Сесіліє!

– Тсс! Ти маєш тільки почитати…

Бабуся сіла на стілець перед ліжком і розгорнула книгу:

– "Це трапилося на ту пору, коли цар Август наказав провести перепис населення у всьому світі…"

Коли бабуся підвела погляд на Сесілію, у тої в очах стояли сльози.

– Ти плачеш?

Вона кивнула.

– Але ж тут немає нічого сумного…

Сесілія знову кивнула.

– "Знаком вам буде таке: ви повинні знайти дитя, котре лежить сповите в колисці…"

– Ти плачеш тому, що це гарно?

Сесілія кивнула втретє.

– Ми плачемо, коли нам сумно, – сказала бабуся за якусь мить. – А часом ронимо сльозу, вражені красою.

– Але ж не регочемо з потворного?

Бабуся замислилася.

– Ми сміємося з клоунів, бо вони потішні. А деколи й тому, що потворні… Поглянь!

Бабуся скорчила бридку гримасу, і Сесілія засміялася.

Бабуся продовжувала:

– А може, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. Або сміємося з потворного, бо знаємо, що це тільки витівка.

Сесілія не зводила з бабусі очей. Її бабуся – наймудріша людина на світі.

– Тобі уже час йти до інших клоунів, – мовила мала.

Бабуся поправила подушку і погладила Сесілію по щоці.

– Я рада, що ти приєднаєшся до нас. А тепер ми повечеряємо…

Коли бабуся була уже на сходах, Сесілія намацала під ліжком ручку й китайський записник Найперше вона записала:

Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битися об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність.

Вона швидко прочитала написане і продовжила:

Ми плачемо, коли нам сумно. Та часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка.

Клоуни потішні, хоча й жахливо потворні. Коли у гримерній вони скидають із себе маски, то стають гарними. Тому клоуни такі сумні й нещасливі щоразу, коли заходять у свій цирковий вагончик, грюкнувши за собою дверима.

Сесілія знову задрімала і збудилася тільки тоді, коли тато піднявся нагору, щоби забрати її зі собою.