– Не завжди митець до кінця розуміє свій твір, – сказав він.
– Чому ж?
– Скажімо, ти малюєш щось або креслиш на аркуші паперу. Але це не означає, що ти розумієш, як почуває себе те, що ти зобразив.
– Тут зовсім інша річ, малюнок неживий.
Аріель енергійно закивав головою:
– У цьому й дивина.
– У чому саме?
– Що ви живі.
Сесілія втупилася поглядом у стелю:
– В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…
Ангел перервав її:
– Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це – бути людиною з плоті і крові.
– Ну, то питай!
– Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за "запахи" витають у витворі Творця?
– Ти не відчуваєш запаху ялинки?
Аріель пригнічено похитав головою:
– Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це – не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.
– Вибач.
– Як пахне ялинка?
– Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це – різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці – дідусеві сигари, та й досить.
– А гірлянди пахнуть?
– Ні. Думаю, що ні.
– Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?
– Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.
– Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?
– Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків – тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди – це один великий ніс.
– Ти не так уже й зле пояснюєш. А як ви бачите, теж зможеш розповісти?
– Хіба ти не бачиш те ж саме, що й я?
Аріель здійнявся з канапи, проплив кімнатою і опустився у зелений вухатий фотель. Ангел був такий крихітний у порівнянні з великим кріслом, що здавалося, він ось-ось утопиться у ньому.
– Однак я бачу інакше. Я ж не зліплений зі землі та води. Я – не шматок живого чарівного тіста.
– То як же ти бачиш?
– Це можна назвати духовною присутністю.
– Але ж ти бачиш мене?
Ангел похитав головою:
– Я просто тут є.
– Я також тут є. І ми весь час бачимо одне одного, так?
Ангел ухопився за думку:
– Ти можеш бачити уві сні?
– Я часто бачу яскраві сни.
– Але ж уві сні ти бачиш не очима.
– Ні, вони заплющені, коли я сплю.
– Отже, тобі не важко зрозуміти, що існує багато способів бачення. Деякі люди сліпі. Вони користуються внутрішнім оком. Це те саме око, яким ти бачиш уві сні солодкі сни.
– "Внутрішнє око"?
Ангел кивнув:
– Це зовсім не те око, яке ти можеш розплющити і за допомогою живих лінз сприймати природу навколо себе. Коли ти чистиш цибулю або ж в око потрапить якась пилинка, зір каламутиться. У гіршому випадку можна втратити око, однак ніщо не може пошкодити внутрішнє око.
– Чому ж?
– Бо воно не з плоті і крові.
– З чого ж воно?
– З духу та мислі.
– Аж трохи моторошно.
Ангел поклав руки на бильця крісла. Тепер він здавався ще крихітнішим на тлі глибокого фотелю, у якому сидів.
– Як на мене, ще моторошніше уявляти, що живі очі, складені з атомів та молекул, здатні бачити кожну дрібницю у цій кімнаті. Час від часу ви можете зазирнути у всесвіт і вловити якусь частку небесної розкоші. Але ж здатність бачити мають дві склисті кульки, дуже споріднені з очима риб.
– З твоїх слів, наші очі – суцільна таємниця.
Аріель відмахнувся:
– Не така вже й неймовірна таємниця. Колись, багато мільйонів років тому, первісні форми морських риб втратили ноги, натомість одержали плавники. А маленькі амфібії видряпалися на сушу в пошуках харчу. Тепер тими самими очима, котрі колись не бачили інших зір, окрім морських та ще морських їжаків, ви маєте змогу спостерігати за зорями у всесвіті, світло яких ішло до вас тисячі світлових років. Щобільше, ти лежиш собі на червоній канапі і на власні очі бачиш ангела, посланця Бога.
Дівчинка засміялася:
– Згідна з тобою. Уявити собі таке дуже важко.
– Якби Бог не заклав у вас здатність бачити, то й не поділився б із вами світом, який створив. А Райський сад і далі стояв би собі у повній пітьмі.
– "У повній пітьмі", – повторила Сесілія. Слова прозвучали так сумно.
– Кожнісіньке око – це малесенька частинка божественної містерії, – продовжував розповідати Аріель. – Зір – місце зустрічі речей та думки, врата між сонцем та розумом. Людське око – дзеркало, у якому творча ідея Бога стрічається з уже завершеним витвором, реальним світом.
Сесілія спинила його змахом руки:
– Останнього я не збагнула.
І Аріель почав пояснювати:
– Дехто з ангелів на небі вважає, що кожне око, здатне бачити Боже творіння, є оком самого Бога. Хто сказав, що Бог не має мільярдів очей? А може, він розсипав мільярди фотоелементів по всьому світу лише для того, аби бачити власний витвір під мільярдами кутів зору. Так, люди не можуть плавати на глибині сотень метрів під водою, для того він дав очі рибам. І люди не можуть літати, зате небо встелене живим килимом пташиних очей, котрі щомиті дивляться на землю. І це ще не все…
– Розповідай!
– Час від часу людина зводить очі до свого небесного праджерела, і тоді Бог наче бачить себе, мов у дзеркалі.
Дівчинці аж дух перехопило.
– Небо і море! – вигукнула вона.
– Так, як небо і море.
– Що саме?
– Небо відображається в морі. Так і Бог знаходить своє відображення в людських очах. Бо око – дзеркало душі, а Бог може бачити себе в людській душі, ніби в дзеркалі.
Таке бачення подобалось Сесілії:
– Ти міг би стати священиком, якщо усе це, звичайно, не є святотатством.
Ангел грайливо усміхнувся:
– Ми на небі не надто прискіпуємося до слів. Там завжди було відомо, що Боже творіння – велика загадка, а загадка на те й є загадкою, щоб її відгадувати.