– Правда?
Аріель втомлено усміхнувся. Звісно, вона не повірила і цього разу.
– Так потішно щоразу за ними спостерігати. Вони думають, ніби прокидаються самі, а тоді кажуть: "Як дивно, що я пробудився саме у цю мить. Я відчув щось погане".
– Певно, весело, таке чути.
– А ще весело підглядати за дорослими, коли вони сплять. Тоді вони часто схожі на маленьких дітей. Можливо, їм сниться, ніби вони гуляють надворі і граються в сніжки.
Сесілія пожвавішала:
– Яка чудова ідея! Ти міг би спуститися вниз і принести мені сніжку? Тобі ж навіть двері не треба відчиняти.
– Мені достатньо лише простягнути руку з вікна, – сказав ангел, устаючи. – На підвіконні лежить купа снігу.
Так Аріель і зробив. Він скочив на письмовий стіл, і Сесілія бачила, як він простягнув руку крізь зачинене вікно. А наступної миті уже стояв на підлозі й тримав у руках грудку снігу. Шибка зосталася цілою.
У дівчинки аж очі розширилися від зачудування:
– Диво та й годі!
– Ну що, тепер задоволена?
– Не зовсім. Я хочу сама потримати сніг у руках.
– Будь ласка, – і Аріель кинув сніжку їй на ковдру. Сесілія взяла грудку в долоні.
– Яка холоднюща, – сказала вона. – Я вперше тримаю в руках цьогорічний сніг.
– "Цьогорічний сніг", – повторив Аріель. – Це звучить майже так само, як "фрукти сезону" або "морські делікатеси".
Сесілія притулила сніг до щоки. Коли він почав танути, вона вкинула його у склянку на нічному столику. Аріель знову примостився на стільці.
– А я ніколи так і не відчую снігу, – промовив він майже ображено. – Знаю, що ніколи не зможу його відчути. Хай би навіть цілу вічність намагався це зробити.
– Не вигадуй. Ти ж тільки-но відчув його в руках.
– Нічого я не відчув. Ангели нічого не відчувають, Сесіліє.
– Ти не відчув його холоду?
Аріель розчаровано розвів руками:
– Скоро сама переконаєшся. Відчути грудку снігу для нас те саме, що відчути думку. Ти ж теж не можеш по-справжньому відчути спогад про торішній сніг.
Дівчинка похитала головою.
– Як ти відчуваєш сніжку? – знову спитав Аріель.
– Холодна… крижана.
– Це ти вже казала.
Вона до краю напружила свою уяву:
– Пощипує шкіру. Лоскоче, як міцна м'ята. Ти тремтиш, тобі хочеться зігріти руки. А загалом, це – чудове відчуття.
Аріель зацікавлено схилився над нею, доки вона пояснювала.
– Я ще ніколи не пробував м'яти на смак, – сказав він. – І ніколи не тремтів.
Щойно тепер Сесілія збагнула, що Аріелеві розуміти земні речі так само непросто, як їй небесні.
– Певно, бридко брати в руки те, чого не відчуваєш? Схоже на знеболення у зубного лікаря. Найгидкіше з відчуттів, котрі я знаю.
– "Знеболення у зубного лікаря", – повторив ангел.
– Та, мабуть, ще бридкіший стан повного оніміння від знеболення. Тоді навіть не відчуваєш, що взагалі живеш.
На личку Аріеля застигло нерозуміння:
– Ти можеш відчувати усім тілом?
Сесілія засміялася:
– Тільки не волоссям. І не нігтями.
– Зате шкірою, а вона в тебе майже всюди. Плоть і кров утворюють чарівну одіж, за допомогою якої ви можете відчувати все навколо. Це ж треба було так усе владнати! Незбагненно, правда?
– Чарівна одіж?
– Твоя шкіра, Сесіліє. Я маю на увазі дивовижне плетиво нервових волокнинок. Коли Бог створював світ, він улаштував так, аби витвір зміг відчувати сам себе. Спритно, чи не так?
– Можливо…
– Ви усюди такі ж чутливі?
Сесілія замислилася.
– Мені не завжди подобається лоскіт. У деяких місцях лоскіт приємний. Часом буває приємно аж до болю. Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?
– "Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?"
– Ти знову за своє.
Аріель похитав своєю безволосою голівкою:
– Я тільки намагаюся зрозуміти, про що ти говориш. А може бути так боляче, аж приємно?
– Ні…
– Вибач, що я питаю. Ангели майже нічого не знають про біль.
– Невже ви й справді такі нечутливі, як земля та каміння?
Аріель поважно кивнув:
– Щонайменше, як вони.
– Не знаю, чому б я надала перевагу.
– Бути каменем чи ангелом?
– Якби у мене не було жодних відчуттів, я б ніколи й не прагнула скуштувати болю. Краще уже все знеболити до оніміння.
– Мені здається, ти терпіти не можеш не так місцеве знеболення, як самого дантиста.
Сесілія погодилася з ним:
– Сумніваюся, однак, що ангели не знають різниці між добром і злом.
Знову їй мало не зірвалося з язика, що вона не надто вірить в існування ангелів. Сесілія зразу ж перевела мову на інше.
– Чому ти не маєш крил?
Аріель засміявся:
– "Ангельські крила" – це лише давній забобон з тих часів, коли люди вірили, що земля плоска, як пательня, і що ангели постійно пурхають туди й сюди поміж небом і землею. Усе не так просто.
– А як?
– Птахам потрібні крила, щоб підняти себе в повітря, бо вони створені з плоті й крові. Ми ж створені. з духу, і крила для пересування нам не потрібні.
Дівчинка усміхнулася:
– Те ж саме відбувається і з моїми думками, їм зовсім ні до чого крила, щоб літати по світу.
Вона ще навіть не договорила до кінця, як Аріель зісунувся зі стільця і закружляв кімнатою, наче повітряна кулька. Сесілія слідкувала за ним очима.
– Ого! – вигукнула вона. – Це, напевно, чудово!
Аріель опустився на підлогу перед книжковою полицею:
– Не знаю.
– Дивне то, мабуть, відчуття – нічого не відчувати.
– Але ж і твої думки не можуть відчувати, що вони думають. Вони ж не грудочка снігу у твоїх руках.
Ангел підняв нові лижі і підніс до Сесілії:
– Приємно стояти на лижах?
Сесілія кивнула:
– Скоро я їх випробую…
– Мабуть, у тебе типово "холодне" відчуття, коди падаєш у сніг? Тремтячий смак міцної м'яти в усьому тілі?
– Коли добре вдягнутися, зовсім не холодно. Тільки сніг здається м'яким, як різдвяна вата. Буває, ми скидаємо лижі і ліпимо снігових ангелів. Так гарно!
Аріель поставив лижі на місце:
– Це ми високо цінуємо. Ваші забави доводять спорідненість людських дітей із Божими дітьми на небесах.
– Справді?
– Перший доказ – ваші снігові ангели. Ви ж могли б ліпити зі снігу щось цілком інше. Просто вам приємно робити саме ангелів. А ангели теж люблять робити приємні речі.
– А хіба дорослі не люблять робити приємні речі?
Аріель стенув плечима.
– Ти коли-небудь бачила дорослого лижника, який би зняв з ніг лижі і кинув їх, де трапилося, у глибокий сніг, щоби ліпити снігового ангела?