Юзеві заєдно шептала совість: іди з жінкою до батька і помирися! Але він не мав відваги сказати того жінці. Уважав це за нову жертву, а Вандечка вже тілько жертв для нього принесла... Нехай вона сама того забажає... Але Вандзі й не снилося таке бажання. Противно, вона боялася тої хвилі, коли почує від чоловіка: ходім до батька!
Прийшло до того, що Михась, як обіцяв жінці, вибрався сам до Юзів слідуючої неділі. Пореміг себе, хоч шляхотська амбіція і батьківське почуття бунту-валося. Вернувши з церкви, зараз пішов з бючим серцем до загороди Юзя. На дворі падав дощ і було трохи болото.
Михась ввійшов до сальону. Тут небуло нікого і він поки що став розглядатися по хаті. Усе тут було по панськи. Над вікнами виднілись гарні прислони, а далі велике зеркало, образи, канапа, столик, кошики з цвітами, воскована підлога, килим, хідники, усе чисте аж любо дивитись.
Ніхто не виходив.
Михась закашляв, аби дати про себе знати.
— Хто там? — питає Вандзя з другого покою. Михась не знав як відповісти.
— Зараз вийду, лиш одягнуся,— дався знов чути голос Вандзі.
І дійсно за хвилю вийшла Вандзя в тім самім сарафані, котрий Михась назвав був реверендою, лише в іншім чипчику.
Михась склонився легонько.
— Так,— каже понуро Михась.
— Прошу вас, тату, не приходіть мені з заболоченими чоботами, бо помараєте підлогу!— і Вандзя вказала на Михасеві чоботи, на котрих було трохи болота.— Прошу піти на ґанок і вичистити собі чоботи, як слід. Я доперва вчера запустила свіжо "посадзку" і зараз буде погана...
Михась станув начеб закаменів. Уся кров збіглася до серця, котре на хвилю перестало битися. Поблід як стіна і слова не міг промовити. Лише дивився на Ванду великими очима, мов би чорта перед собою побачив.
Ванда стояла дожидаючи, коли Михась вийде. Старий отямився.
— А знаєш ти, небого, хто тую хату будував? Я!... і на те, щоби мене з неї виганяли такі смарка-ті, як ти...
Михась почервонів, як бурак, заложив шапку на голову і виходячи тріснув дверми, аж вікна задзвеніли.
В тій порі Юзьо був за чимось в пекарні. Почувши голос батька, він страх втішився, вибіг зараз, але вже тоді, як батько виходив з сіней на ґанок.
— Тату, таточку! та куди тато? прошу вернутися! — лепетів бідний Юзьо, хапаючи батька за полу капоти.
Михась відтрутив сина з усієї сили і пішов не оглядаючись.
Юзьо побіг до покою.
— Що тут, сталося, Вандзю?
— Нічого... Прийшов твій тато з заболоченими чоботами а я звернула йому увагу, аби пішов на ґанок вичистити собі чоботиска... ну, а він всердився і назвав мене смаркатою.
— Бійся Бога, що ти наробила? Таж тато лиця сюди більше не покаже,— говорив Юзьо заламуючи руки.
— А то знов що? чи корона йому з голови впала? Дивись, яка підлога! що з неї буде, як її болотом помараєш?
— Підлога... підлога... А знаєш, як ти моє серце за-кровавила? Я так хотів до батька зблизитися... Ми повинні були там піти перші, а він до нас приходить... на те, щоби почути таку обиду?
— Він мене також обидив, бо назвав мене смаркатою, хоч мені носа не втирав... та я йому вибачила.
— Але він тобі того ніколи не вибачить.
Юзьо заридав, як мала дитина, і сівши на крісло заслонив лице руками.
— Не будь плаксою! — сказала до нього Вандзя й пішла до алькиря, полишаючи Юзя самого.
А поки що Михась вертав до дому. Трясся цілим тілом, як старик, котрому вмирати час, змінився, аж страшно було глянути. Ціле лице аж посиніло, а очі широко отворені дивились перед себе без мисли, як би щось дуже страшного бачили.
Міхаліна і Стефаньо щойно вернули з церкви і аж налякалися, побачивши такого Михася.
— Що сталося, Михасю? бійся Бога! — заговорила жінка.
Михась присів на кріслі таки в шапці, згорбився. Не говорив нічого.
— Чи ви, тату, недужі? — питає Стефаньо.
— Сталося, чого я не предвидів — сказав старий.— Був би я не пхав своєї сивої голови на ганьбу...
І Михась розповів усьо до чиста. Міхаліні ішли мурашки поза спину.
— Чи юна одуріла?—обзивається Міхаліна.— Такої дурноти я по ній не надіялася...
— Вона надто премудра! — обзивається Стефаньо, але я її цього не дарую... випарю, що попамятає мою руку... Дай, мамо, татові горівки напитися... воно скорше минеться. А бодай ти скисла, ти заволоко якась! От диви, яка пані з своїми "посадзками"... Колись кури будуть по них ходити... А бодай би ти щезла, ти малпо проклята!
Михась, вийшовши на двір, сів у ґанку на лавці.
— Ні, тату, ліпше ходити... Ходім до стайні, наша гніда має лошатко... ходіть!
Михась заспокоювався, горівка зробила своє. Він поглянув на Стефана і усміхнувся.
— Ти, мій соколику коханий! ти моя єдина надія... Михасеві станули сльози у очах.
Стефанко водно лепетав щось до батька, щоби його розважити, звернути увагу на щось другого.
Коли вернулися до хати, Михась зівсім отямився. Посідали до обіду. Ніхто вже не говорив про нинішну пригоду, бо Стефаньо все чимось заговорював. По обіді він порадив батькові лягти спати.
— Що тота шельма собі гадає? — сказав Стефаньо до матері.— Таж тато міг зараз минутися...
— Я вже сама не знаю, що на це казати... я сама тата намовила, щоби туди пішов...
— Але де той фартушкевич Юзик тоді блукав? Та як би так моя жінка тата зневажала, то я би її збив на квасне яблуко!
— Зачекаймо, може виясниться...
— Але я їй таки не подарую!
— Дай спокій, дитино! не роби вже більше пекла... і так його досить...
Коли Михась заснув, Міхаліна таки не втерпіла і пішла до Юзів.
Юзьо сидів як мертвий з заплаканими очима. Ванда сиділа в алькирі під вікном і читала якусь книжку.
Міхаліну аж за серце стиснуло, коли побачила, як Юзьо мучиться. Пішла зараз до алькиря.
— А! мама... цілую руки! — промовила Ванда, біжучи привітати її.
— Що ти наробила, Вандзю?
— Я?
— Ти не знаєш, кілько я мала труду, заки намовила і упросила його, що сюди прийшов, а ти всьо попсувала...
— Алеж, "мамочко"! то якесь непорозуміння... Я лише звернула татові увагу на болото на чоботі, а він погадав Бог зна що...
— Так ти його привітала!
— Ще не було часу привітати... Я гадала, що витре собі чоботи і вернеться...
— Він вже ніколи сюди не верне... Та ти могла його вбити...
— Щож я тому винна? Я не знала, що тут такі недоторкальські! — сказала Ванда і сіла знов на крісло.