Так балакав о. Юліян, поки не прийшли нові гості.
Забава йшла жваво. Молодіж танцювала, а між ними визначався Юзьо своєю складністю. Дочки господаря не могли начудуватися, що шляхтич танцює так гарно, як який панич. Дуже собі його подобали. Юзьо теж частенько кидав очком на панночок а особливо на старшу, Вандзю. Молодша була трохи дзюбата і не конче йому подобалася. За те старша, Вандзя, була собі чудо-дівчина. Струнка, чорнява, з ясним волоссям, з синіми очима і густими бровами. Усе чорне, кромі усточок а коралевих і білих, як сніг зубків.
Підчас забави глипнув Юзьо до другої кімнати. Там стояли старші шляхтичі коло округлого стола, а деякі сиділи і грали в карти. Юзьо приглянувся блище і не міг зміркувати ані самої гри, ані того множества грошей, що лежали купою на столі.
— Що це за гра? — питає одного шляхтича.
— То фербель... Не знаєте?
— Я перший раз бачу... у нас фербля не грають.
— Дуже приємна гра,— пояснив шляхтич,— не треба довго розмишляти... кинеш карти і загортай гроші.
— Але можна і скоро програти...
— Певно; воно в картах усе так.
Але Юзьо не мав охоти пробувати щастя в картах. Його манили танці і дівчата. Найбільше крутився коло дочок о. Юліяна, вибираючи до танцю то одну, то другу.
Коли Юзьо вертав до дому, о. Юліян не залишив просити його, щоби не забував на його шляхот-ський дім, і відвідував його, коли ласка. Юзьо кори-став з того запрошення і, коли лише був в Чорнили-ні, не поминув приходства і вступив бодай на часок. Але гостинний о. Юліян не скоро випускав свого гостя. Впрочім гість сам не рад був відходити, бо тут і приймали щиро, і міг всілячини наслухатися від говіркого господаря. До того і панночки були для нього дуже ласкаві. Жартували з ним, приговорювали та припрошували.
У Юзя заворушилося молоде серце. Сам не міг собі пояснити, для чого його сюди тягне і чому так тяжко приходиться звідсіля від'їздити... Дійшло до того, що Юзьо, не заглянувши навіть між шляхту, заїздив прямо на приходство і тут пересиджував до пізної ночі.
О. Юліян зміркував, що діялося в душі Юзя, і був з того радий. Він знав Юзів рід і умів оцінити, кілько Юзьо варт на гроші. Така партія видавалася йому дуже добра для Вандзі. Старий обчислив, що Вандзі ліпше вийти за Юзя, ніж за консиля-ра... Аби діло повести як слід, взяв він раз Вандзю на сповідь.
— Як тобі, Вандочко, подобається шляхтич?
— Гарний хлопець, нічого казати... І приятно з ним бавитися, танцює, як на шляхтича, не зле...
— І пішла би ти за нього?
— За нього піти? Най мене Бог боронить! Що би я на селі ціле життя робила? Що іншого поговорити з ним, забавитися, але віддаватися за капоту?.. Ніколи того не буде!
— Сама не знаєш, що говориш... Та капота золотом підбита... і будеш ціле життя панею.
— Не піду!
— Не будь дурна! — сказав о. Юліян вже сердито.— Хто тебе нині возьме, урядник чи дідич? і який урядник? Уважай, що тобі вже двайцять літ... далі-далі зачнеш старітися, а тут такий хороший хлопець, твій ровесник, пропадає за тобою...
— Та як пропадає? Що тато говорять?
— А я тобі кажу, що пропадає... інакше би сюди так часто не заїздив... Твоє діло лиш не пустити його від себе. Послухай мене старого, досвідченого батька, а будеш ціле життя панею...
Вандзя далася переконати і уложила собі плян, як має від тепер з Юзем поводитися.
Передовсім треба було гаразд зміркувати чи Юзьо справді до неї заїзджає. Тож при найблищій нагоді сховалася перед Юзем. До нього вийшла лише сестра і сказала, що Вандзі нема дома. Юзьо став ні в сих ні тих, засумувався і говорив мало, а незадовго пішов між шляхту.
Товариші знали, що Юзьо крутиться коло попівни і длятого на них забуває. Приняли його жартами.
— Щось ти, панє брацє, призабув на нас, старих товаришів...
— Тепер трохи більше роботи і часу не було,— відповів Юзьо,— а по такій їзді другий день утрачений...
— Але о плебанії не забуваєш! Го-го! знаємо ми... панна Вандзя в очко впала...
Юзьо почервонів як бурак.
— Що ви говорите, панове браця! Чи я так часто там буваю, чи що?
— Но, но, не відпирайся... ми тобі в дорогу заходити не будемо... Панна нічого... а чи ти думаєш на правду?
— А як би на-правду то що?
— Нічого, лиш мусиш викупитися, що береш нам панну з перед носа! — жартували товариші.
— Та що ви говорите? — або-ж то вона пішла би за мене?
Юзеві дуже подобалося таке говорения і в тій допер-ва хвилі прийшло йому на думку, чи не можна би з Вандою оженитися.
— Пійде, пійде, лиш бери... Але ми відтак не будемо мати інтересу ходити на пробоство.
— Стійте, лишиться ще друга...
— Кланяємось тобі за тоту другу... Вандзя то що іншого, а тамта неладна, дзюбата...
Юзьо, вертаючись до Пишневець, був в незвичайнім настрою душі. Таке з ним ще ніколи неводи-лося. Хібаж би так справді могло це бути, щоби Вандзя стала його жінкою?... Але чому її нині не було, коли знала, що він приїде? Хібаж це умисне?.. І чому він сам став якийсь, як би зварений, коли довідався, що Вандзі нема дома? Чогож його якось коло серця немило поскоботало?...— Такі питання снувалися одно за другим в Юзевій голові. Він тілько панночок бачив у своїм життю, тілько натанцювався, а ще ніколи не бувало з ним такого, як тепер. З Ван-дзею найлюбіще йому говорити, найскладніще танцювати... Юзьо почув, що любить Вандзю. Ну, а коли любить, то чомуж би не мав женитися з нею? Він нагадав собі свою вроду і випрямився на коні. Нагадав собі свій знатний маєток і прийшов до переконання, що і своєю вродою і своїм маєтком може сягнути по Вандзю, і вона не може йому відказати... Усміхався сам до себе любенько.— Гарна була жінка, аж завидувати будуть мені люди — закінчив він свої думки, коли віз див на подвіря
Поки що Юзьо не відкрив свойого почування нікому, навіть мамі не говорив ні слова. Залюблені мають однакову тактику: не признаватися перед ніким і укривати своє почування, але так нескладно що всі можуть його бачити, саме тоді, коли влюбленому здається, що ніхто не бачить. Воно виглядає достоту так, як той подорожний, що криючись перед розбійником, сховає в стирту сіна саму голову...
Юзеві було страх пильно покінчити діло та запевнити себе, і мурашки бігали йому поза спиною за кожним разом, коли нагадав, що в Чорнилині тілько молодих учених шляхтичів, а всі бувають на "плєбанії". Готов йому перший-ліпший хопити дівчину зперед носа... Потішався лиш тим, що коли доси ніхто того не зробив, то й тепер не зробить... Але ледве показалося таке ясне сонце на любовнім Юзьовім небі, як знов наступила чорна хмарка... "А може — думав він — длятого жаден з них не брав її, що вона не хоче шляхтича? Тоді і мене би не схотіла тим більше... Але чому б мене мала не схотіти?..."