— Цілую стопи ясновельможного пана графа! — зблизився Гоздецький до графа Казимира Бакинського, котрий закуривши цигаро крутився коло фальварку дивлячись залюбки, як фільварочні дівки в підкасаними по коліна димками і босі йшли з скіпцями доїти на полуднє корови. Він був найнедотепніщий з усіх своїх свояків, і єму ані снилося за чим небудь розвідувати. Тямив добре, що другі за нього зроблять, що треба.
Особливо вірив в розум свого стрия-юриста, а що знав, що його розум супротив стриєвого є дуже мізерний, то поклав на все хрестик і не гадав в те діло встрявати. Своє поведения оправдував тим, що міг би, не ходивши на права, справу попсувати яким нерозважним кроком. Але судьба все піклується нищими духа-, ми, і тепер зглянулася на нього.
8* 195
— А! як ся має! дзінь добрий! — відповів граф Казимир на привіт Гоздецького.— Що чувати?
— Зле, прошу ясного пана,— каже Гоздецький підступаючи до гр. Казимира і стишив голос. Незадовго зачнуть туди ходаки лазити, куди з діда-пра-діда ступали панські стопи...
— Но і щож? — замітив Казьо, сідаючи на лавку і відкинувши цигаро далеко від себе.
— Я би ясному панові мав дещо сказати, але не тут, бо тут може нас хто підслухати.
— Ага, добре говориш... а деж підемо?
— Прошу до парку.
Граф ліниво піднісся з лавки, на котрій щойно гаразд росперся і пішов до парку. За ним поплівся в приличнім віддаленні Гоздецький. Коли опинилися між грубими деревами в довгій алеї, граф пристанув і обертаючись до Гоздецького, питає:
— І що він має мені сказати?
— Я підозріваю, ясний пане, що наша покійна пані, царство їй небесне, далася до того ступеня опанувати тим хитрим шарачкам, що їм усе майно записала...
— Ага, всі так догадуються... Але на те нічого не порадить...
— Мені здається, що рада булаби. Можна би завіщання звалити, для того, що покійна пані, за позволениям ясного пана, на старі літа була здитиніла... Я би де-що знав про це сказати.
— Так? то добре. Піди до стрия, графа Альфреда, і розкажи йому, бо я на тім всім добре не розуміюся. Впрочім, я тепер немаю часу... Adieu!
І граф Казимир, полишаючи Гоздецького в парку, закурював нове цигаро і поспішав на давне стано-висько подивляти босі ноги фільварочних дівок, що мали тепер зі стайні вертатися з молоком. Граф Казимир ждав на ту хвилю, бо це була його розривка. Виховався у Львові, а там такого дива не побачиш, щоб жінки ходили босі з попідкасуваними спідницями...
Коло стайні почувся сміх. Граф Казимир обернувся з лавкою туди. Сів як міг найвигідніще, заложив ногу на ногу, приткав до одного ока скло, щоби краще видіти, друге око примкнув, широку, чисто вибриту бороду сховав у високий ковнірик, лівою рукою поправляв свої рудаві залички. Дівки вийшли зі стайні несучи порожні скіпці в руках, а за поясом позатикані стирки. Йшли одна за одною, розмовляли весело і сміялися. Передом йшла груба присадкувата чорноброва Танка. Вона ступала своїми, мов сту-пернаки грубими, червоними, мов у гуски ногами. За кожним ступленням усе на ній потрясаюся. Танка, щоби бути гарніщою, слинила пальці і пригладжувала собі гриву на чолі, що тут жмудами називають. За нею ступало ще пять здорових дівчат, а за тими двірський попихач, кривий Максим тягнув на двох колесах бочку з молоком. З самого заду ступала стара ключниця Ігнацова, опираючись на палиці. Дівки реготалися, жартуючи собі з кривого Максима.
Граф Казимир не міг очей відірвати від такого сільського образочка і в тій хвилі зачало йому життя на селі подобатись. На босі дівки в грубих сорочках звернув він усю свою увагу, увесь свій недотепний розум . перемінив у одно око узброєне далековидним склом. Ганка перша помітила панича і зараз в людо-вім жаргоні — як опісля оповідав панич в мужеськім товаристві — остерігла своїх товаришок. Відразу всі замовкли, достоту так, як горобці, коли до них кіт закрадається. Графові це дуже подобалося, що його поява зробила у дівок таке вражіння. Встав зі своєї лавки і хотів підбігти до Ґанки, що йшла передом. Йшов як міг найшвидше. Ганка, побачивши перша високого довгоногого панича, що спішив прямо до неї, розмахуючи руками, зверещала, наче б з неї хто шкіру живцем тягнув, за нею запищали всі і стали що сили втікати. На той висок вибіг дехто з двора. Дівки бігли як божевільні, кривий Максим пристанув, роззявивши рота, а серед подвіря стояв граф Казимир, мов Колюмб, колиб йому Америка з перед носа втекла.
— Чого верещиш одна з другою, варіятко? — кричлла стпра Ігнацова вимахуючи палицею.
Дівки справді станули. Самі не знали, чого кричали, чого втікали.
Якеж тут псе дике! — подумав граф Казимир П'ЇГТГ-ІСЧИ нз лапку. Справді все тут було дике, бо за Л'ІІТТЯ баронової паничі сюди не заїздили.
Ири обіді велась розмова про те, хто що довідався. Та саме, що ніхто нічого не довідався.
А ти, Казю, щось балакав з тим чепурним економом в парку...
Казьо нагадав собі в тій хвилі свою ранішню розмову. З початку він вирішив звернути увагу стрия-юриста на Гоздецького, але занятий тою пригодою з фільварочними дівками він про все забув. Доперва тепер нагадав собі.
— Так є, він зачепив мене і викликав до парку.
— Сам зачепив? Ну, то якийсь добрий нумер...
— А сам! Я пішов з ним і тут зачав мені щось говорити за небіжку тету, і за тестамент...
— Ну, щож він говорив? Кажи ж.
— Того я вже добре не розумію, що він хотів сказати, бо я дуже спішився. Представте собі сільську ідиллю...
— Тобі все вітер в голові, мій Казю! — обзивається старий Альфред.— Тут таки важна справа, а тобі хочеться ідиллі.
— Яж його спрасіт до тебе, стрию,— оборонявся Казьо,— бо ти юрист і всім голова.
— Як же називається той чоловік?
— Він мені не представився, то не знаю... Стрий Альфред хотів сказати: "дурень!" але лиш
погадав собі так, попиваючи чорну каву.
Годі було таку нагоду поминути. Всі рішили, що граф Альфред візьме того чоловіка на спитки. Зараз по обіді вийшов він шукати за Гоздецьким. Але Гоздецький був у полі при роботі і вернувся пізним вечером. Стангрет графа Альфреда шепнув Гоздецькому, що ясний пан граф хоче з ним говорити. Гоздецький побіг до дому, передягся наборзі і пішов з бючим серцем до покою графа Альфреда. Граф приняв його як міг найввічли-віше, наскільки лише позволила графська честь.