Юзьо розревівся на добре. Михась посварив на хлопців, щоби йому не докучали. Міхаліна стала потішати Юзя, аби собі того не брав до серця, бо вони лише так жартують...
Вийшли.
З пишневецької дзвіниці розлягся по широких наддністрянських рівнинах веселий гомін дзвонів. Голос той розходився далеко-далеко по замерзлій землі, в чистім воздусі, звіщаючи всюди велике свято. На дворі був мороз і замерзлий сніг скрипів під чоботами йдучих. З усіх сторін спішив народ в церкву.
Михась ішов з жінкою, ведучи Юзя за руку. Стефаньо біг весело передом з хлопцями. Ззаду йшла тета з Стефанихою. На пів сонний Юзьо не міг зміркувати гаразд, що з ним робиться. Йому бачилось, що це якийсь сон. Він ще, як жиє, в ночі ні куди не ходив. А тепер йде селом з батьком, з матірю по морозі, йде побіч других людей.
В церкві повно народа, а світла стільки, що аж за очі хапає. Мала сільська церква не може всіх помістити; вже й на дворі під церквою повно людий. Але Михася всі пропускають в церкву, розступаючись на боки, бо то найбогатійший чоловік в селі. Юзьо ще не отямився з дива. Від вчера для нього все невидальщина. Вчера забрали його з двора, з котрим він зжився і гадав, що інакше не може бути. А тут все інакше.
Почалась відправа. Всі співають, всі хто лиш є в церкві. Голос лунає, відбивається від тісних стін малої церкви і виходить та лучиться з голосом тих, що вже не вспіли застати порожного місця в церкві. Малий Юзьо, хоть часом заходив з бароновою до церкви, такого ще не видав. То бувало звичайно в день, а тепер на дворі темна зимова ніч, а в церкві ясно. Це його очарувало.
Така відправа очарує кожного, хто зайде в сільську церковицю, та це очарования ще більше у того, хто зайде сюди перший раз. Такого милого вра-жіння не робить на людину вид величавої катедри з органами і милозвучними виученими співами. До таких величавих Божих домів приходиться звичайно з зашкарупілими почуваннями, як би на якій концерт, або до театру, дивиться на все те байдужними очима, а думки ганяють геть кудись по світі. Часом знову дивишся на те все, як на старі історичні памятки, та мимоволі погадаєш: як би ті грубі мури вміли говорити, богато би почулося з того, що вони бачили на свому віку... А коли часом хочеш викликати в собі якесь глибше почування, то почуєш себе меленькою порошиною перед великим маєстатом Божим. Ті високі мури, ті великі образи, ті великанські статуї, деревяні чи камінні, єпископів і ангелів, ті високі вікна, гробовий гук органів, учений спів — все те нагадує тобі того грізного жидівського Бога, що серед громів і блискавок надавав закон свому вибраному народові, тому народові, що мав усіх людий в неволю брати; — нагадуєш собі того грізного Бога середних віків, що в Його імя готові були нищити всіх тих, що не підходили під один стрихулець догматичний... Цілком інакше в убогій сільській церковці. Нема тут імпонуючої малярської штуки чи різбарської — усе тут просте, примітивне, усе відповідає до того простого невченого співу сільського люду, що з щирого серця кличе: Ісус Сине Божий помилуй нас! Маляр-артист, що малював величаві образи до великих домів Божих, мав на думці свою артистичну славу; маляр сільський постановив собі ціль — подобатися Богу. Учені кате-дральні співаки співають для публики; нарід сільський співає для хвали Божої. В величавім храмі стоїш перед великим страшним маєстатом Божим; в сільській церковці стоїш, мов дитина перед добрим, всемогу-чим, всевідучим, любячим вітцем, що ніякого твого діла не помине і кожне добре запише тобі з щедрим процентом, у Нього всі люди рівні. Він утихомирює кожний смуток, гоїть кожну рану зболілої душі. Тож, коли твою душу гнете якій смуток, коли в тебе душа зболіла, знайдеш потіху в сільській церковці під росохатими старими липами, серед пташачого щебетання, серед простого щирого співу: Ісусе, Сине Божий, помилуй нас!
Ще більше здивувався малий Юзьо, коли по скінченій відправі вийшов з церкви. Сюди прийшов серед темної ночі, а тепер вже день білий. Через те не міг він зміркувати, як довго був в церкві. Йому здавалося, що простояв там цілий вік, що йому те все снилося...
Юзеві братчики вертаючи з церкви були веселі, сміялися, а далі стали на себе кидати снігом. Юзьо виглядав, мов сонний і заєдно протирав очі. В церкві було йому душно, а тут морозило його, і він став дзвонити зубами.
— Трохи побіжи, сину, то розігрієшся,— сказав до нього Михась.
Але Юзьо не міг на таке відважиться. Йому здавалося, що не зможе ногою ступити без помочі батька, і тому держався його цупко за руку.
Коли виходили з церковного цвинтаря, Юзьо мав велику охоту завернути до двора, але батько держав його за руку і вів з собою.
Переходили коло мандаторівки. Яричовського вже від давна в Пишнівцях не було. Його мандаторська місія скінчилася, а що в Пишнівцях не одному хлопові допік добре, то боявся тут лишитись і купив собі аж на четвертому селі гарний фільварок... Зложив собі з свого урядовання стільки, що мав з чого до смерти вигідно жити. Михась йдучи попри мандаторівку, згадав колишнє і усміхся під вус...
Юзьо остався через цілі свята у батька. Зараз першого дня поїхали всі до бабуні в Закуття. З Юзем всі обходилися, як зі збитим яйцем. Лише хлопці цілком оминали його, бо не було з ним ні забави ні розмови. Дотепер Юзьо вмів лиш по польськи говорити. Михась відвідав з Юзем ще кількох шляхтичів в Закутті, умисне, щоби син пізнав близше шляхту. Юзьо мусів усіх старших цілувати по руках.
Відвідали і Філіпка Городиського. Старий вже недомагав і цілу зиму перележав на печі.
— Чогось вже не можу, панє Міхалє, та й не диво, мені вже вісімдесять минуло, час в дорогу,— сказав Філіпко звитавшися по шляхотському звичаю.— А що то за панич з вами? Ага! то ваш найстарший... А ходи но сюди шляхтичу!
Юзьо на приказ батька підступив до старого й поцілував його в руку.
— Гарний з тебе шляхтич, кобись лише в дворака не перекинувся, борони тебе Господи! Будь таким добрим шляхтичем, як твій тато, не цурайся капоти і тих, що в капоті ходять, а Бог буде тобі благословити...
Старий погладив Юзя по лиці своїми худощави-ми руками, взявши бороду підвів голову хлопчини і поцілував...