Довго в ніч, сидів барон в своїм кабінеті і нараджувався з мандатором. Відтак писав.
Скоро засвитало, виправив довірочного свого чоловіка до Самбора до бецирку. Написав лист до крайсгавптмана, тай до свого коморника і домагався, щоби сейчас зїхала комісія з військом. Представив в ярких красках шляхотську буту, котра не дасться зломити інакше, хіба силою. Цілий слідуючий день не видівся з жінкою і казав собі принести обід до своїх покоїв. Баронова не знала, що з собою робити. Догадувалася, що чоловік задумує щось недоброго, а не могла нічого вгадати.
Другої днини рано, заїхала на подвіря повозка, а з неї сторчала урядова шапка. Комісар не вспів ще злізти з брички, аж тут перед брамою затарахкотів барабан і на подвіря вмаршерувало трийцять жовнірів з офіциром.
Баронова, побачивши таке, заломила руки. Вона знала, що без проливу крови, тепер не обійдеться, бо шляхта не уступить перед ніякою силою.
І Закутянці догадалися, пощо прийшло військо,— пощо приїхала комісія. Заворушились, як бджоли. Кожний надягав чоботи, святочну капоту, бо перед комісією годі показатись якбудь. Нехай знають, що шляхта розуміється, яку кому честь віддати!
Зійшлися всі серед села. Були тут і старі, сиві діди, опираючись на палицях, були й здорові, сильні шляхтичі, були й парубки. Поміж всіма визначався Філіпко Гординський в своїй капоті, густо ззаду збираній, у високій шапці на завісах, і з спущеним вниз сивавим вусом, виглядав величаво. При ньому стояло двох плечистих його синів і двох зятів.
Почалась нарада.
— Таки ви, панє Філіпє, провинилися багато своєю добротою... Як би ми були тому кукурудзяному баронові полічили ребра, був би за комісією не посилав... Тепер видите, як нам відплатилася вигріта за пазухою гадина...
Філіпко зморщив чоло, насупив брови і дав рукою знак, що хоче говорити.
— Бог мені свідком, що я добре зробив. Як би я, панове браця, був позволив, лише раз барона ударити, булибисьте його рознесли на шматки. А тоді що? Кримінал неминучий! А так ми собі поступили по шляхотськи, не зробили гріха, тай гордого панка упокорили...
— Правда, правдаї
Тепер, панове браця, станьмо всі до комісії і виберім одного плєніпотента, щоби за нас говорив, бо так всім трудно...
— А кого ж би? Таки ви пане Філіпє, будьте нашим плєніпотентом!
— Чому я? Є тут старша шляхта від мене...
— Ні, ні, таки ви будьте! Тут треба доброї губи, щоби до комісаря стати...
— Ви будьте! ви! — закричала шляхта.
Філіпко уклонився громаді на знак, що вибір приймає.
В тій хвилі, над'їхав з двора ляндсдрагон на коні, приблизився до громади і сказав, що пан крайско-місар кличе людей до комісії на оболоння.
Шляхта рушила. Але один за другим виломив доброго кола і сховав під полу довгої капоти. Нехай не придається...
За шляхтою виринула ціла юрба шляхтянок, але вже узброєних в лопати та кочерги і що під руки попало. Йшли хильцем поміж верби так, що чоловіки їх не ПОМІТИЛИ.
Від двора над'їхав барон в повозі з комісарем. По боках повозки їхали два ляндсдрагони з витягненими шаблями. За ними машерувало військо з офіциром. Військо було в повній збруї, і чаках, що блищали бляшаними вірлами супроти сонця.
Коли приїхали на оболоння, застали тут цілу юрбу сивих капот. За ними стояли купою жінки узброєні в кочерги і лопати. Хоч як хотіли чоловіки нагнати їх до дому, жадна не вступилася.
— Як прийдеться гинути, то разом з вами!..
— Алеж, шляхтянки, майте розум! — уговорював Філіпко,— тут нікого різати не будуть... Мусить бути наша правда!
— Не будуть? А чогож військо прийшло?
Комісар вискочив з повозки і став урочистим голосом говорити ломаною полыциною, чого сюда приїхав. Здивувався, що така юрба людей тут зійшлася... досить було би кількох плєніпотентів...
Шляхта вислухала уважно. Відтак Філіпко, уклонившись високою шапкою каже до комісаря:
— Плєніпотентом вибраний я, але панове браця мусять таки тут бути, аби чули, що я говорю...
— А я хтєла, аби вона пішла... марш!
— Скорше ти підеш марш, ніж ми! — загула шляхта.
Комісар запаленів і поглянув на військо, що стояло біля нього в двох лавах.
— Не робіть того, пане! — каже Філіпко.— Вони вас не з'їдять... ми вміємо власть пошанувати, але як їх роздрочите, то я за ніщо не ручу.
Розпочалась комісія. Комісар прочитав і пояснив людям, що пан барон Версайко виграв процес і комісія має йому віддати пасовиско в посідання.
— Ми пану баронові пасовиска не боронимо, але не позволимо, щоби він випасав оболоння чужими волами! Вирок той нас нічого не обходить і ми таки на те не пристанемо...
Підчас того, шляхта стала глотитися коло комісії. Між них вмішалися і баби з кочергами.
Переговори тревали далі. Комісар говорив своє, шляхта знову своє: не дамо та й не дамо! Комісар всердився і сказав до Філіпка:
— Ти глюпа хлопа!
В тій хвилі, сталася річ несподівана. Філіпкова сестра, шляхтянка висока як верба, з цілої сили тарахнула комісаря лопатою по голові...
Комісар, облитий кровю, впав на землю.
Офіцер скомандував: "стріляй!" Один вояк вистрілив у товпу.
Куля урвала вухо одній шляхтянці, прошибла руку одному шляхтичеві і поцілила в сам рот Яце-вого Стефана. Стефан згинув на місці.
Справа сталася поважною.
Філіпко крикнув:
— Відібрати гвери!
Шляхта була так близько жовнірів, що вони ніяк не могли зробити ужитку з своєї збруї. Шляхта кинулась миттю на жовнірів і за кілька хвиль повідбирала всі гвери.
— Не вільно нікого бити! — кричав далі Філіпко.
Комісар лежав зімлілий на землі. Принесли води і стали його тверезити. Стефанова жінка кинулась з плачем над неживим чоловіком... Счинився страшенний зойк і плач. Ранені йойкали... Коміса-реві перевязали голову... він стогнав тяженько. Посадили його до повозки побіч барона.
— Ей, баронє! то твоя заслуга! — каже Філіпко.— Уважай, щоби ти ще, чого гіршого не доробився. Ми вам життя врятували передвчера, а ви на нас військо спровадили?.. То не по шляхотськи! А кров того бідного чоловіка, що нізащо згинув, і плач вдови та сиріт... то буде на вашім сумлінню!
Тепер барон потерпав о свою шкіру, тож корис-таючи з заколоту казав їхати до двора.
Остались шляхта і безоружні жовнірі. Зроблено з верби ноші і понесли мертвого Степана в село. За ношами плачучи йшли жінки. Філіпко казав привести першого-ліпшого хлопа з возом, зложити гвери на віз і повезти до двора. За ним ішли вояки засоромлені, що так погано далися розоружити.