— І хлопці з в'язниці також прийшли,— вів далі Могенсен. — Дивишся на них і думаєш: хіба вони не схожі на нашу найкращу молодь?
Елла підсунула Ельмо в'язничний протокол. Його склали, щоб можна було зробити записи, в кого взято кров. Всі вони були злочинці. Вбивство, грабунок із застосуванням сили, ґвалтування і т. ін. Він згорнув його без жодних коментарів.
— Ку, друзі, дякую за день, чи, краще сказати, за ніч. Могенсен підвівся. Ельмо провів його вниз до вестибюля.
— Приємно тепер буде лягти в ліжко, правда, Поульсе-не? В мене тут є машина. Підкинути тебе?
Ельмо глянув на годинник.
— Ні, дякую. Вже сьома. Нема сенсу їхати додому. Ми ж починаємо о восьмій.
Могенсен зупинився.
— Але ж, голубе... Хіба тут нема кому тебе замінити? Ні, все й так ясно.— Він чомусь почервонів.— То постарайся піти додому трохи раніше, добре? — Він поплескав Ельмо по плечі.— Ми пишаємось тобою, Поульсене, щоб ти знав. Бувай, у мене теж повно роботи. До зустрічі.
Він повернувся до операційної. З'явилася панна Мадсен. Вона невдоволено ходила, дивлячись на нелад навколо. Краще б прибрали після себе замість сидіти й пити каву. З дівчат хтось хворів. Еллі довелося залишитись.
— У тебе кепський вигляд, Ельмо. Може, відкладемо операцію?
Він похитав головою. Попросивши, щоб п'ятихвилинку провели без нього, він прийняв ванну і трохи підбадьорився. Нанкова операція минула без ніяких пригод. Він ще лише огляне кількох хворих, і можна буде йти додому спати.
— Ельмо, ходи-но сюди!
Елла стояла у дверях санітарної кімнати. Він зайшов туди за нею. Вона розтинала вирізану матку. Так він і думав: мюметозні вузли на стінках. Проте в заглибині сидів плід, маленький, десь, може, тримісячний, але справді плід, помилки не могло бути. Ельмо дивився на нього порожнім глядом. Щелепа в нього почала тремтіти. Він помацав [207] плід, потім провів рукавицею по підборідді, розмазуючи кров.
— Але ж цього не може бути,— мовив він.
Безглузді слова.
— Хіба проба була негативна? — запитала Елла.
— Я не брав проби. їй же, в біса, сорок п'ять років!
Ельмо захитався і, щоб не впасти, сперся на край умивальника. Зайшов молодий лікар. Елла накрила препарат серветкою.
— Дзвонили з приймального покою,— мовила вона через плече.— Щось невідкладне. Спустися туди й поглянь, що там таке.
Ельмо й досі немов бачив усе те й чув Еллин голос:
— Це ж не рак, ні? Цей препарат може згубитися, якщо медсестра не дуже ретельна. Господи боже, Ельмо, кожен може помилитися. Вона вже має троє дітей, це для неї не . лихо, а навпаки, щастя. Безглуздо було б зчиняти бучу. Я подбаю, щоб препарат десь дівся. Ти нічого не пиши про це.
Елла пішла до операційної. Він повернувся назад до свого кабінету.
— Так, ви натомилися цієї ночі,— мовила Ліса.
Вона була невдоволена, він почув це з її голосу. Часом на Лісу таке нападало, і тоді з нею не було ніякої ради. Та, ще навіть не зрозумівши до кінця, який у секретарки настрій, він устиг продиктувати їй опис операції: розтин виявив те, чого й сподівалися. Дурницю зробив, звичайно. Пані Нільсен, яку він оперував, була розважна жінка, треба було просто їй усе сказати. Навряд чи йому була б якась неприємність. Але він тоді був надто втомлений. Не сприймав уже простих речей. Та й боявся Антона. Хтозна, чи той не скористався б його помилкою. Елла діяла твердо й була така певна, що він не мав сили повестись інакше, просто дозволив їй командувати собою.
Чому він не згадує всього того доброго, що теж було в лікарні? Привітних людей, які дякували йому, коли виписувались додому, або просто вважали, що після лікування все, звичайно, має бути гаразд. Адже таке було щодня, а ті дурні, гнітючі неприємності траплялися коли-не-коли. Проте саме вони зринали в його пам'яті.
Того дня він рано повернувся додому. Доріт страшенно здивувалася, коли побачила його.
— Ти вже прийшвв? Ну, то будеш снідати? — Його [208] оихід не влаштовував її.— В мене сьогодні збирається оток. Лона, консультантка з соціальних питань, ти знаєш її розповість про дуже цікаве дослідження. Як одноманітна робота руйнує в людини психіку.
Він сподівався спокійно поснідати з нею, тому кинув якесь сердите зауваження щодо теми майбутньої лекції.
— у тебе цікава робота, Ельмо. Може, інколи її забагато. Але вона різноманітна й цікава. Не забувай про це. Подумай, що було б, якби ти стояв біля конвейєра.
Усе це так, але чому вона каже про це сьогодні! Він дістав з холодильника два бутерброди і пляшку пива. Приємно було так посидіти в кухні, навіть якщо він заважав.
Доріт сіла біля нього.
— Дзвонила Тове два дні тому, але ж не було коли поговорити про це. Вона перевтомилася в тій школі. Може, хай би зробила на рік перерву?
У ньому щось наче надірвалося. Була межа, до якої він міг терпіти. Він стукнув кулаком по столі. Пляшка перекинулась.
— Це чортзна-що! Вона ходить до гарної школи, ми найняли їй дорогу квартиру, та й кишенькових грошей у неї не бракує. Такого зухвальства я ще не чув! Чого вона хоче?
Доріт докірливо, повільно витерла стіл і забрала пляшку.
— Вибач,— сказав він.
Вона нічого не відповіла. Підійшла до шафки й дістала коробку з тістечками.
— Я сьогодні трохи не в гуморі,— додав він винувато.
— Та бачу, можеш мені цього не казати.— Доріт похитала головою, ще й цим показуючи, як він її розчарував.
— Але мені справді здається... Вона перебила його:
— Якщо тобі так важко зрозуміти її... ну то що ж, я скажу, що батько не хоче, щоб вона робила перерву.
Звичайно, вона домоглася того, що хотіла. Багато її приятельок домоглися цього, то хіба вона гірша?
Він не мав сили залишитись удома й зустрітися з приятельками Доріт, тому пішов блукати по околиці. Вкрадений вільний день. Можна було робити все, що йому хотілося. Роздивлятися навколо. Море, поля, надвечірнє сонце, в промінні якого блищали краплі на гілках дерев. Старий мурований міст. Бетон подекуди викришився. Дорога звузилася, дві машини на ній уже не могли б розминутися. Та вони тепер і не користувалися нею, воліли їздити гостинцем, а [209] міст цей залишився як пам'ятка минулого. Колись селяни їздили цією дорогою на базар. Але залізничну колію використовували й далі. Він простежив за нею поглядом. Сюдою ходили поїзди не в далекі екзотичні країни, а тільки до містечка. Він виліз на широке поруччя. Таке широке, що можна було спокійно сидіти на ньому, вимахувати ногами й чекати на поїзд, наче зараз поїдеш ним. Поїзд було добре чути і видно в чистому повітрі. Ельмо нахилився вперед, упершись у поруччя підборами й тримаючись за нього руками, і простежив очима за поїздом. А що якби стрибнути поперед нього, поперед цю гуркітливу червону масу? Він заплющив очі. Та ось поїзд зник, залишилася тільки колія. Голова в нього паморочилася, він весь спітнів. Чого лише не спадає на думку, коли людина стомлена. Вертатися додому було ще рано. Можна було ще пройтися. Він швидко подався вузенькою стежкою через поле в напрямку гостинця, що вів до містечка.