— Вона будь-що хотіла отримати посаду панни Мад-сен.— Ліса запалила нову сигарету.— Стільки було всяких розмов. Старі медсестри, доктор Ларсен і адміністрація не хотіли її. Тому вона й напосілася на Ельмо, наче в нього було мало свого клопоту.
Брант почекав, чи не скаже вона ще чогось. У простінку між вікнами висіла невеличка фотокартка молоденької дівчини, дуже схожої на Поульсена. Оскільки секретарка не квапилася щось додавати до сказаного, Брант запитав:
— А чому вона вважала, що доктор Поульсен підтримає її? Вони були особливо близькими співробітниками?
Досі секретарка сиділа рівно й дивилася просто перед собою, а тепер сердито спрямувата на нього свої короткозорі очі.
— Чогось такого, як ви гадаєте, взагалі не було. Гидко, що люди завжди думають... Ельмо дуже добрий, от йому, певне, й здалося, що це робота для неї. Вона працювала тут уже десять років, мала великий досвід.— Ліса прикусила губу. Тоді змусила себе говорити далі: — Елла була дуже здібна й сповнена чару. Більшості чоловіків вона подобалась, якщо в них не було з нею сутичок як із працівником профспілки. Тоді вона могла бути досить гостра.
Брант кивнув головою.
— Зрозуміло. Це тому доктор Ларсен не хотів її рекомендувати на цю посаду?
Вона стріпнула головою.
— Ні, я не знаю, чому Ларсен був проти неї. Він ладнав тільки зі старими сестрами. І ще було одне... колись Елла допомагала йому під час приватних консультацій, коли його дружина лежала хвора.. І відтоді вони більше не могли працювати разом.
Над канапою висіла велика фотокартка. Літній чоловік із суворими рисами обличчя. Очі дивилися на відвідувача крізь скельця пенсне по-інквізиторському. Мабуть, це й був колишній шеф.
— Ви були секретаркою в Яльтесена, правда? Ви й доктор Ларсен працювали з ним багато років. Як тут було тоді?
Брант даремне пробував спіймати її погляд.
— Головний лікар Яльтесен був солідний чоловік, дуже сильний і дуже певний у своїй силі.
Вона глянула на годинника. [163]
— Дужче, ніж його наступник. — пожартував Брант, уявивши собі тоненького, соромливого Поульсена.
— Ельмо ставиться критичніше до своєї роботи. Йому важче спинитися на чомусь. Яльтесен робив усе так, як сам вважав за потрібне, а Ельмо оглядається на всі боки.
Брант не виймав записника з кишені і підсумовував усе почуте подумки.
— їм добре працювалося разом? — запитав він.
— Яльтесен узяв Ларсена на роботу багато років тому. Л аре єн не мав доброї освіти й ніколи нічого не робив самостійно, працював у лікарні тільки зранку як помічник Яльтесена. А після обіду вів приватну практику. Ельмо спершу думав, що Ларсен кращий лікар, ніж він був насправді. І через це виходили деякі ускладнення.— Вона похитала головою.— Ельмо було дуже важко. Молоді лікарі без ніякого досвіду, і Ларсен, що насправді нічим йому не допомагав.
Ліса Томсен давала свої свідчення дуже неохоче. Більше нічого від неї не пощастило довідатися. Вона не приховувала, що їй аж полегшаю, коли Брант нарешті зібрався йти далі, й сама подзвонила до хірургічного відділення, щоб хтось прийшов по нього й повів його туди. За кілька хвилин з'явилася дівчина в білому халатику. її чорні коси були пов'язані косинкою з марлі.
— Це ти той, що з поліції? — запитала вона, всміхаючись.
Ліса Томсен сердито глянула на неї з-за друкарської машинки, за яку сховалася, коли Брант перестав докучати їй запитаннями.
— А хіба ти бачиш тут іще когось?
Брант переводив погляд з. однієї на другу. Дівчина, що зайшла, вже всміхалася на весь рот. Вона кивнула головою на двері.
— Ходімо, я тебе проведу. Він рушив за нею до ліфта
— Ну, тепер ти знаєш, який чудовий Ельмо,— глузливо мовила дівчина— Вона стерегла його, мов дракон. Не було права зайти до нього з якимось запитанням. Закохана стара дівка — справжнє страхіття.
Самій дівчині було десь років двадцять п'ять. Вона була струнка й сягала Брантові по плече. Він скоса глянув на неї. Вона здалася йому незвичайно вродливою.
— Мені треба поговорити зі стачшою сестрою. Та спершу я хотів би дещо записати. Де б мені сісти? [164]
Дівчина завела його до маленької кімнатки поряд з операційною.
— Наша роздягальня,— пояснила вона.— Але в цю пору сюди ніхто не загляне. Тобі кави?
Брант кивнув головою і заходився писати. Він мав чудову пам'ять, зміг відтворити майже слово в слово розмову з Лісою Томсен.
— Мене звати Оса,— мовила дівчина.
Брант також відрекомендувався. Вона зацікавлено дивилася на нього.
— Собака взяв слід. Цікаво, мабуть,— сказала дівчина, коли він сховав записника до кишені.
— Це моя робота. Звикаєш до неї, як до всякої іншої. Твоя робота теж цікава, правда?
Вона скривилася.
— Ти так гадаєш? Може, цікава, але не в Алькюбі-ні. Боронь боже, тут ніколи нічого не стається.
Брант, усміхаючись, глянув на неї.
— Не думаю, мені здається, тут дещо сталося. У неї були карі очі й темні, ледь рудаві коси.
— Якраз тепер сталося, але за кілька днів ви поїдете, і знов буде така сама нудьга. Тільки люди збоку можуть помітити в Алькюбіні щось приємне. А ми...— Вона зітхнула.
— Ти можеш кудись поїхати,— сказав він.
— І таки поїду, щоб ти знав. Як мені тут залишатися після цього всього? Але тобі треба до старої Мадсен, правда? Ходімо, це сюди.
На дверях був напис: "Заходити заборонено". Брант завагався, проте Оса перша зайшла і придержала двері.
— Ну, тримайся, це не жарт іти в гості до ігумені. Он туди.
Вона показала на двері поряд зі столиком. Брант рушив до них. Кабінет старшої сестри. Перше ніж постукати, він озирнувся назад. Дівчина стояла й дивилася йому вслід. Біле вбрання личило їй.
Панка Мадсен з допомогою Рагни Єнсен прибирала папери з письмового столу. Стара курила міцну сигару. Стримані, холодні, досвідчені жінки, одо звикли діяти. Вони вміють наказувати і вміють вихонузати накази. Бранта збентежила їхня азторитетиа впевненість. Було видно, що вони трактують його як чужого, що ввірвався в їхній замкнутий світ. Вони розуміли, ідо він повинен був прийти до них, та однаково їм важко було змиритися з цим. Не змовляючись, [165] вони в один голос заявили, що Поульсен не може мати нічого спільного з тією гидотою. Панна Мадсен стулила губи. Панна Гансен мала життя й поза лікарнею. Цього не треба забувати! Було видно, що старій це не подобалося. Саму її, крім роботи й тих, із ким вона працювала, ніколи ніщо не цікавило. Колись давно не було межі між робочим і вільним часом, люди жили там, де працювали, й жили тільки для своєї праці. На стільці, де тепер розсівся цей безцеремонний молодик, раніше сидів Яльтесен. Він з'являвся після вечірнього обходу, і вона вже мала на той час готову каву. Вони сиділи самі, ніхто з молодих не смів у цей час поткнутись у володіння керівництва. Панна Мадсен розказувала шефові, як почувають себе пацієнти, прийняті до лікарні останніми днями, і кого готують до операції на наступний день. А він часом розповідав навіть про свої сумніви, якими ніколи не ділився з іншими. Вона була його повірницею. Вона зверталася до нього тільки на "ви", а він її знав просто Мадс. Від тих часів тепер нічого не лишилося. Вона рада, що йде з роботи. Новий головний лікар, звичайно, старається, але він не такий, як був Яльтесен, звертається до сестер на "ти", і вони теж кажуть йому "ти". Дякувати богу, їй він ще виявляє пошану. Ларсен?.. Стара глибоко зітхнула й запалила нову сигару. Він із давніх кадрів, Яльтесенів помічник, і знав своє місце... Тепер він також запишався. Панна Мадсен мала його за ніщо, але їй явно подобалося, коли він часом заходив до неї після візиту Яльтесена. Цього вона не сказала Брантові, але й так було видно. Найбільше вона нарікала на теперішні часи.