У дорослих це зветься крахом життєвого сценарію — і тоді вони не ридають, а лізуть у петлю або біжать до психотерапевта. Або ще якось пробують склеїти з друзок розбиту вазу — адже, що більше дорослішаєш, то більше впевнюєшся, що зрештою все в житті якось дається склеїти, зробити стерпним, хоча так, як могло бути, більше ніколи не буде, але нічого, не біда, все можна потроху направити, аби здоров’я… Так, зокрема, заявили мені мої домашні: ну що ти як дитина мала, тож маєш праву рукавичку, маєш адресу, телефони, а в Австрії скоро виходить у тебе книжка, будеш у Відні, зайдеш у ту крамничку й замовиш, хай тобі пошиють другу до пари!.. Можеш навіть поштою вислати цю непару, сказав чоловік, — подзвони зараз, домовся, а у Відні забереш уже готову!
Ні, бозна-чом уперлась я, поштою не буду. Віддати зацілілу рукавичку кудись на чужі руки, у безликі комп’ютерні поштові реєстри, здавалось мені зрадою — ніби цим я тільки потвердила б, що загублена рукавичка покинула мене таки заслужено, як у тій пісні — "не вміла нас шанувати"... Ні-ні, тільки наживо — тільки віч-на-віч із Богом Рукавичок у лісовій хатинці на Mariahilferstrasse. Один крок убік із гамірної торговиці, штовхнути правильні двері — і опинитися в затишній повстяній тиші, справді зеленій, ніби од пралісу за вікном, в дійсності ж од сукна під склом, на якому красуються розкладені різномасті — карі, гніді, вороні, гливі, цісаві — кожна пара в одному екземплярі, жодна не схожа на іншу…
Можливо, Бог Рукавичок запропонує мені чаю, і нам вдасться поговорити довше про справді важливі речі — про те, як можна п’ятдесят років робити своє, не зважаючи на підступаючу тобі під вікна всесвітнім потопом Mariahilferstrasse. Я навіть завчила кілька особливо трудних зворотів німецькою на випадок, якби по-англійському він мене не зрозумів.
Слово чести, я хвилювалася.
Вільного часу у Відні мені цим разом випадала заледве година, і в ту годину входила ще дорога від готелю "Меркюр", що при Вестбанхофі, й назад. Тож надзвонювати на телефони з паперової торбинки (з укладеною в неї рукавичкою на праву руку) я почала ще з аеропорту — і продовжувала цілий час, поки не приїхало замовлене таксі. Жоден телефон не відповідав.
Під горло мені підступав нудотний стиск, серце калатало. За сорок хвилин у фойє готелю на мене вже мав чекати інтерв’юєр із популярного тижневика. Гаразд іще, що про свою книжку я давно вивчила напам’ять усе, що належить казати інтерв’юєрам, — готовими блоками, як аудіогід: а зараз натисніть кнопку 10. Була осінь, у повітрі сочилася мокрядь, уздовж недоречно в таку пору пістрявої Mariahilferstrasse горіли ранні вогні. На мені було те саме твідове пальто, в якому я навесні згубила рукавичку з лівої руки. Тут? — спитав водій. Тут, сказала я: принаймні двері були на місці — я дивилася тільки на них.
…А більше нічого на місці не було.
Це було однаково, як коли б прийти увечері додому, відчинити двері своїм ключем — і вгледіти з порога чужу, зовсім інакше вмебльовану квартиру, в якій мешкають чужі люди — за всіма ознаками вже давненько — і здивовано повертають до тебе-натрута свої чужі потривожені обличчя. Шалики, пояси, хай-тек декор, пластик замість дерева. Інше освітлення, вертикальні вітрини-куби, все стерильно-біле, купа людей — і зовсім інший запах. Замість опинитися в паралельному вимірі, я опинилася в відділі аксесуарів універсального магазину. GruеssGott, darf ich Ihnnen hilfen[1]? — підступила до мене гламурна пані з штудерною чорнявою зачіскою й флуоресцентними нігтями.
Я, затинаючись по-англійському, витягла свою паперову торбинку — оберіг, за яким мене мали впізнати на вході в підземне царство (може, блисла шалена думка, тут є ще одна кімната, схована, і лісова хатинка тепер там?..). Косуючи навсібіч у пошуках потайних дверцят (за тою куртиною?.. ні, там, схоже, якась підсобка…), тлумачилася: ось рукавичка, куплена тут позаторік, ліву я згубила…
Прошу, прошу, радісно кліпала пані флуоресцентними нігтями, — рукавички в нас тут! (Безликі серійні обрубки звисали з прищепок, як тушки в різницькій.) Ні, ви не зрозуміли — я хочу таку саму…ThisisRoeckl! — повторювала пані, і це звучало пронизливо, як воронячий скарк (…і ворон кісток не збере…), — ось, ось наші рукавички! Моя її видимо дратувала, наче вигульклий на яв речовий доказ якогось укритого нечистого діла, в якому вона теж брала участь, і всяке нагадування про те було їй неприємне: Рюкль, Рюкль, that’sRoeckl, — як "цур мене, цур"…
А де старший пан, який тут сидів, де рукавичковий майстер? — спитала я, і тут пані Ворона скрикнула як ужалена, вже не стримуючись, німецькою: — Er ist tod!! — ніби захряпнула мені перед носом двері й прогурчала зсередини засувом. І повторила англійською, вже чемніше: старший пан помер, Рюкль відкупив по ньому місце.
Коли це сталося? — спитала я, тамуючи дрож і наперед знаючи відповідь. Весною, сказала пані Ворона, десь у травні. Он як, у травні. Справджувати ще й дату не було сенсу, все й без того було очевидно: відходячи, він забрав свою рукавичку назад, мертві так часом роблять — коли хочуть лишити живим познаку на пам’ять. Це надійніше од слів.
Поруч скреготали двері, товстуха в пуховій куртці просила показати їй гаманця, за спиною дві росіянки голосно перебирали розвішані шалики. Хтось зазирав із вулиці, десь за куртиною грав мобільник. Нічого не лишилось, ніщо не нагадувало. Помер — як пішов на переплавку. На рециклізацію. А сонячні рукавички, місячні рукавички (марсові, юпітерові, венерині, сатурнові?..), рукавички для кохання, рукавички для скорботи, гливі, цісаві, гніді, вороні, карі, які ще недавно населяли цей простір, — що з ними всіма сталося? Розпродали на гаражному сейлі?..
Вголос я спитала, стараючись звучати більш-менш буденно: і що, ніхто не вспадкував його бізнесу? Пані Ворона зробила міну, яка одночасно виражала належну небіжчикові шану й ледь поблажливе співчуття до цілковитої безперспективности його бізнесу — мовляв, ну, ви ж розумієте… О так, я розумію. Розуміти — це взагалі моя професія, письменники на те й є, щоб усе і всіх намагатися зрозуміти й розповісти про це словами — вичинивши їх попередньо до фактури трояндової пелюстки, аби були гнучкі й податливі, і розкраяти мову так, щоб облягла читачеві тяму, як руку "другою шкірою", — без розуміння нічого цього не вийде, хоча в усіх високих офіційних паперах ми числимося під зовсім іншою рубрикою — Entertainers, і платять нам, як і в крамницях готового одягу, вже так само не за труд, а за бренд…