— Остерігайтеся сухаря Трубера, бійтеся отого довганя! Це Сікст П'ятий7 нашої єпархії!
Такий був приятель і співтрапезник мадмуазель Гамар, що завітав до Біротто і поспівчував йому на другий день по тому, як небораці було оголошено війну.
— Ви вже даруйте Маріанні,— мовив каноник, коли служниця ввійшла,— вона, мабуть, заходила спершу до моєї кімнати. У мене ж така вогкість, я всю ніч про-бухикав. А у вас сухо,— додав він, озираючи карнизи.
— О, я влаштований, мов якийсь каноник,— усміхаючись, відповів Біротто.
— А я — як простий вікарій,— озвався смиренно священик.
— Атож, але ви переселитесь незабаром в архієпископський палац,— мовив добряга абат, якому хотілося бачити всіх щасливими.
— А може, й на цвинтар! Але дійся воля Божа! — Трубер звів очі до неба з покірним виразом, а відтак додав: — Я зайшов попросити, щоб ви дали мені почитати "Єпископальні бенефіції". В цілому Турі цей твір маєте лише ви.
— Візьміть у книжковій шафі,— мовив Біротто, одразу згадавши про всі втіхи свого життя.
Поки довготелесий каноник ходив у галерею, вікарій одягнувся. Незабаром задзеленькав дзвоник на сніданок, подагрик подумав: якби не Трубер, довелося б уставати в нетопленій хаті, і сказав собі: "Золото, а не людина!"
Священики зійшли в їдальню з фоліантами в руках і поклали їх на консолю.
— А це що таке? — буркотливо спитала мадмуазель Гамар.— Маю надію, ви не збираєтеся захаращувати моєї їдальні вашими книженціями?
— Ці книжки потрібні мені, — озвався абат Трубер, — пан вікарій люб'язно позичив їх.
— Ах, я нездогадлива! — Господиня зневажливо закопилила губи.— Пан Біротто не часто зазирає в ці грубі томища.
— Як ви провели ніч, добродійко? — майже сопілковим голосом проспівав її постоялець.
— Не надто добре,— сухо відказала вона,— і все через вас. Ви потурбували мене, коли я засинала, у мене де й сон подівся.— Сідаючи до столу, мадмуазель Гамар додала: — Панове, молоко холоне...
Вікарій був вражений кислим тоном хазяйки, від якої він міг чекати перепросин, одначе, воліючи не встрявати в суперечку, таку для несміливих людей страшну, надто як доводиться мовити про себе, він промовчав і сів до столу. Але читаючи на лиці мадмуазель Гамар відверте незадоволення, Біротто переживав розлад із самим собою: свідомість його обурювалася хазяйчиним хамством, а легкодухість радила уникати сварки. Охоплений цим душевним сум'яттям, Біротто заходився пильно розглядати зелені розводи цупкого обрусу, який мадмуазель Гамар з давніх-давен залишала на столі під час сніданку, хоча краї його вже потерлися і вся скатертина була покопирсана. Пожильці сиділи в плетених кріслах один проти одного, господиня панувала над квадратним, як у французьких королів, столом, засідаючи, плечима до грубки, в своєму кріслі на коліщатах, обкладена вся подушечками. Ця кімната, так само як і спільна вітальня, була на нижньому поверсі, під квартирою абата Біротто. Прийнявши від мадмуазель Гамар філіжанку солодкої кави, вікарій відчував, як йому заціпило язик. І гратися в мовчанку він мусив увесь сніданок, звичайно такий веселий. Трубер сидів з пісною фізіономією, а стара діва супилася грізно. Щоб збадьоритися, абат обернувся до розкоханого мопса, який ніколи не рушав зі своєї подушечки біля пічки, незмінно знаходячи ліворуч тарілочку, накладену ласощами, а праворуч — миску з чистою водою.
— Ох ти, мій хорошунчику,— сказав Біротто, — чекаєш кави?
Мопс, мешканець у домі не останній, хоч і не зловорожий, бо він уже не гавкав, даючи висловлюватись за нього хазяйці, бликнув на Біротто маленькими очками, загубленими в жирних згортках морди, потім знов похмуро похнюпив повіки. Щоб зрозуміти муки горопашного вікарія, треба сказати, що він кохався в порожніх і дзвінких, як стрибкий м'ячик, розмовах і запевняв, не маючи до того ніяких наукових підстав, що застільні балачки сприяють травленню. Мадмуазель Гамар поділяла цю медичну теорію і аж до останнього часу, попри їхні натягнуті взаємини, користувалася нагодою погомоніти за трапезою: та ось уже кілька днів вікарій даремно вправлявся, ставлячи їй усякі запитання — вона мов язика проковтнула. Якби вузькі рамки нашої повісті дозволили відтворити бодай одну з їхніх розмов, слухаючи які, Трубер лише похмуро й ущипливо посміхався, можна було б дати яскраве уявлення про недоумкуватість провінціалів. Люди з іронічною жилкою дістали б, певне, немалу втіху від цих чудернацьких міркувань, в які вдавалися абат Біротто і мадмуазель Гамар, висловлюючи свої погляди на політику, релігію та літературу. Виявилося б чимало анекдотичних речей: от хоча б доводи, які 1826 року дозволяли їм сумніватися в смерті Наполеона, чи той хід думок, який зміцнював їх у певності, що Людовік XVII живе й понині, врятувавшись од гільйотини8 у видовбаній колоді. Хто б не розсміявся, слухаючи, як вони твердять, спираючись на справді химерні докази, що король французький сам порядкує всіма податками, що палати скликано для розправи з духовенством, що в революцію на ешафоті загинуло понад мільйон триста тисяч душ. Вони говорили про пресу, не уявляючи собі, скільки газет виходить і яким важливим знаряддям є вони в сучасному житті. А то ще нарешті Біротто пильно вислуховував, як мадмуазель Гамар вирікала, що той, хто з'їдав по яйцю щоранку, неодмінно помре наприкінці року — такий випадок їй відомий; що від запалення сідничного нерва можна вилікуватися дуже швидко, щоденно з'їдаючи всухом'ятку шмат свіжоспеченого хліба; що робітники, учасники плюндрування абатства Сен-Мартен, всі перемерли, не минуло й півроку; що за Бонапарта такий собі префект марно силкувався зруйнувати вежі Сен-Гатьєна — і ще тисячі інших небилиць.
Але зараз у абата Біротто язик прилип до гортані, і він скорився необхідності обійтися без застільної розмови. Одначе скоро ця німота здалася йому шкідливою для травлення, і він вичавив із себе:
— Кава просто чудова!
Цей геройський подвиг не викликав ніякого відгуку. Глянувши на смужку блакиті, що ген за садом світила між двома чорними пристінками Сен-Гатьєна, вікарій ще наважився додати:
— Погода сьогодні буде краща, ніж учора...
У відповідь на цю репліку мадмуазель Гамар приголубила поглядом абата Трубера, потім звернула очі, сповнені неабиякої суворості, на Біротто, який, на щастя, сидів у цю мить, потупивши погляд.