— Ви воювали, Тимофію Петровичу?
Шершун аж здригнувся. Він теж у цю хвилю згадував війну, власне, перший місяць після війни, коли його...
— Ні,— буркнув глухо. Сидів чомусь гнівний, колючий.— Вам, панедзєю, не повилазило видите, яка в мене правиця.— Він розчепірив праву руку, на якій бракувало великого і вказівного пальців.— Не мав я чим стріляти, панедзєю. Ще в дитинстві відчикрижило січкарнею.
— Перепрошую,— почервонів, знітився Доброчин.— Не зауважив... Однак у війну ви щось таки робили?
— До рейху поманджав, і то — добровільно,— цвіркнув крізь зуби Тимко.— Хіба всі вродилися героями, борцями? Я хотів якось жити... мусив чимось напихати черево і прикрити лахмітиною голе тіло. У бау-ера годував свиней.— Слова капали з-під вусів, як викрайці заліза з-під ножиць бляхаря. Доторкнешся — поранишся до крові.
— Чого б то я злився, Тимофію Петровичу,— дорікнув йому Доброчин.— Хто винен, що ви пасли у бауера свиней? Моя цікавість принагідна... Я здибую таку людину вперше, ось і міркую, що б ви робили у війну, коли б не були калікою?
Вечоріло. В обличчя дихав вологий легіт. Смотрич парував білим димом. Білий його дим на схилах Польських фільварків і тут, на околиці Старого міста, сірів, мовби тутешні господині домішували до нього сажі. Старий Доброчин, мерзлякувато скоцюрбившись, думав, що пора прощатися з Шершуном, бо й так забарився, а додому топати далеко. І ще подумав, що треба забрати череп і закопати, бо кому б він не належав, хай навіть справді Юрасеві Хмельниченку, а прах людський таки належить віддати землі. Належить віддати... хоч і мовлять, що земля не приймає кісток зрадників.
Про одне Доброчин думав, а про Шершунову ненависть до Середи спитав.
— За що 'го маю, панедзєю, любити? — Шершун тримав відповідь напоготові.— Не батько він мені, не брат і не сват. Добра від нього не зазнав ні півложки, а зло донедавна відхаркував. Правда, я сам викликав вовка з лісу. Хочете знати, як це сталося? Прошу дуже... Ваш колега вдавав із себе героя... заповзятого рубаку, якому й море по коліна. Ми на нього молилися... хотіли бути подібними до нього в усьому. Цілий клас кубанки носив з червоними денцями, я матір вимучив, поки галіфе не пошила, батькові вуха проджмелив своїм кумиром. Ну...
старий якось не втримався і при нагоді оповів, що служив з Середою в одному ескадроні, що Середу якогось там разу ледь не розстріляли за боягузтво. Уявляєте, панедзєю, моє розчарування? Куди тобі, ідол скотився з трону...
Інший, може, промовчав би, а я з того розпачу виплескав усе Середі. Голова капустяна... Відтоді ми з батьком ворога придбали. Батькові що, взяв та й помер... рани відкрились... а мені ваш колега таку характеристику намалював, що й на той світ з нею не прийняли б: куркульський вишкребок, синок петлюрівського перебіжчика, чорнитель чесних людей... Самі розумієте, як мені велося з такими ярликами. Тоді... Та й зразу після війни відригнулося... Я шість років пас білих ведмедів тільки за те, що на мене впала тінь, ніби я видав гестапо підпільну організацію бауерських батраків. А я ні слухом ні духом не відав про неї... свиней годував... але покарали за її провал мене, бо згадалася характеристика Середи. То яка може бути любов, панедзєю, я б йому зараз в очі плюнув.
— Не плюйте,— круто, по-молодечому повернувся до Шершуна Доброчин.— Середи нема, Середа загинув наприкінці війни... загинув як герой.
— Загинув? — не приховував несподіваної радості Шершун.— Туди йому й дорога. Лише не вірю, щоб він загинув як герой. У війну про всіх так писали.
— Помовчіть, Шершуне! — простогнав старий учитель.— Що ви знаєте про війну... про страшне горнило, яке випалювало в людині все дріб'язкове, наносне, випадкове, залишаючи найголовніше, глибоке, людське, яке і глину обертало в камінь. Так сталося і з Середою.
Стогін Доброчинів, його слова, що, здавалося, кров'ю обкипіли, Шершуна не вразили. Він своєю радістю був напоєний і боронив її по-своєму, по-шершунівськи цинічно.
— Глина... камінь, сеє-теє, панедзєю. Красні слова. На війні панував наказ: "Вперьод!.." А колегу свого вбираєте у чисту сорочку. Відомо... дружки...
— Середа ніколи не був моїм другом, Тимофію Петровичу. Навпаки... Але правда є правда, вона вище особистих порахунків... вона навіть вище того... що з ласки Середи я теж натерпівся...
— Та ну,— остовпів Шершун.— І ви після цього...
"І я після цього бороню честь загиблого Середи? Це його дивує, га? Така, як бач, метаморфоза... Середа справді колись доносив, що Василь Доброчин на уроках історії водить дітей до старих башт... заражає учнів бацилою старого романтизму, вчить їх зітхати за минулим. Середа помилявся, ніякої бацили я не мав тоді на увазі, я водив дітей до предківських башт з однією метою: хай вчаться слухати подих історії, хай відчувають себе прямими нащадками тих, які будували оці мури, будували і захищали землю від ворога. Я був твердо переконаний, що роблю корисну справу..."
Однак не поділився ц и м з Шершуном. Це належало тільки йому.
— Чого ж ви замовкли, Василю Юхимовичу? — іронізував Шершун.— Боїтеся рани ятрити?
— Ні, Тимофію Петровичу,— Доброчин підняв з бур'яну череп, холодна кістка обпекла пальці і душу "Земля кісток зрадників не приймає, хай навіть це будуть кістки сина Богдана Хмельницького".— Боюсь, ви мене не зрозумієте... не хочете розуміти... Ви мислите надто прямолінійно. Для вас людина, яка помилилася,— назавжди погана людина. Я думаю трохи інакше... думаю... Бо в одному бою рядовий штрафного батальйону Василь Доброчин відзначився... вельми відзначився... його нагородили... похвалили у фронтовій газеті. Друковане слово крилате, якось долетіло воно й до майора Середи, і він написав мені: "Це ти, Василю, чи не ти? Якщо це ти, то пробач, що вивів тебе колись не хотячи на Турецький міст..."
— Я щось не второпаю цієї писанини з Турецьким мостом,— перебив його Шершун.— Середа мав на увазі наш міст, у Кам'янці?
— Так,— сказав Доброчин.— Міст капітально перебудували турки ще в сімнадцятому столітті, з того часу Турецьким зветься. Ну, а покійний Середа таки знав історію і знав, що з того моста,— а висота яка ж,— скидали у Смотрич зрадників. З нього, до речі, турки спустили в річку і Юрася — Гедеона — Звєнжика Хмельницького, князя Сарматського і гетьмана запорозького... зав'язали в мішок і кинули, бо така ціна перевертневі. Хто знає, може, і ви на Турецькому мості стоїте... стоїте добровільно... стоїте зі своєю куцою філософією... стоїте і не помічаєте цього, га?