— Що, лячно? Нагадує про дещо? — Шершун знову показав частокіл жовтих зубів.— У піску надибав... коло берега. Смотрич, видно, виплюнув... Бачите,— ляснув долонею по своїй знахідці,— який білий. Це, панедзєю, мій найперший аргумент у нашій суперечці: жий, поки живеться, на все інше начхай. Хазяїн оцієї білої коробки теж, можливо, розмишляв, як ви. А шана одна. В його черепі раки зимують.
— Бідолашний Йорик,— згадав Доброчин шекспірівського Гам-лета.— Я знав його. Гораціо...
— Хіба ви знали цього?..— Шершун косо позирнув на череп.
— Я не про нього...— відповів учитель.— Був такий блазень.
— А ким міг бути цей?
— Ким? Може, турецьким пашею, може, королівським шляхтичем, кайзерівським або гітлерівським воякою. Це якраз ті, котрі заповзялися нас звідси викорчувати. Багато їх у Смотричі. Ріка деколи нагадує про них, очищається, викидаючи ворожі костомахи на берег. Мені чомусь здається, коли дивлюся на викинуті Смотричем кістки, що вони належать синові Богдана Хмельницького — Юрасеві — Гедео-ну — Звєнжику, князю Сарматському і гетьману запорозькому...
— Синові... того Хмельницького? — хмурив лоба Тимко Шершун.— Читав я колись, що мовби Хмельницький був дай Боже чолов'яга...
— Певне...— підтакнув Доброчин.— Тільки не завжди у великих батьків народжуються великі сини. Юрась Хмельницький продався тому, хто більше давав. Продавався і перепродувався. Коли в людини, хай вона буде навіть сином Хмельницького, нема грунту під ногами... то їй байдуже, як називатися і кому продаватися. Його могли величати по-польськи Звєнжиком і міг називатися з ласки турецької князем Сарматським.
— Он як,— мовив Шершун.— Зате, панедзєю, він порозкошував.— Трохи спантеличений несподіваним зигзагом розмови, він, мовби граючись і водночас маскуючи хвилинну розгубленість, ударив по черепі чоботом.— Д-да, панедзєю, пожив собі на втіху.
— Кепське, як бачите, видалось у гетьманича життя, коли всякий... його прахом розкидається.
— А ви кусючі, панедзєю,— огризнувся Шершун, потемнів.— По-перше, костомаха ніякому гетьманичу не належить, це ми умовно так... А по-друге, він загинув і все.
Шершун не міг відірвати від черепа погляду і не міг затамувати страху, що небажано пробився в очах. Що це було? Ляк перед смертю чи мимовільне уявлення прийдешнього, подібного до сьогоднішнього надвечір'я, в яке, може статися, хтось теж влупить запиленим кирза-ком у його порожні очниці.
Зажмурився...
— Ет, байдуже, панедзєю,— сказав Шершун, стираючи долонею з обличчя, з очей хвилинне видиво.— Головне, аби тобі при житті ніяка холера не тицяла чоботом у морду. А по смерті... По смерті в усіх доля однакова.
— Помиляєтеся, Тимофію Петровичу, не однакова,— заперечив Доброчин.— Жив Юрась Хмельниченко і жили колись звичайні люди. Проте кістки малих, як тоді казали, людей ніхто не зважився б безчестити... навіть ви. Це, допустімо, були ті ж люди, які будували, наприклад, і Кам'янецьку фортецю, і оці мури, і оці башти, що сторожами стримлять навкруг Старого міста, і оці Турецькі бастіони... Будівничі й по смерті живуть у грізних стінах, їхні споруди свідчать: будівничі мали що і кого обороняти. Тому й думаємо про них із пошаною... а про X мельниченка згадуємо як про щось дуже нице. Різні у людей посмертні долі, різні...
— До речі, панедзєю, в моєму дитинстві трохи інакше дивилися на башти і бастіони,— Тимко Шершун повернув розмову в нову колію, щоб затолочити попередню.— Я пам'ятаю... власне, одна людина, як цвях у дошці, сидить у пам'яті... людину цю й дотепер маю за кровного ворога. Він теж шибко був грамотний, як на те пішло. Учитель-ствував, панедзєю, як ви,— пустив Доброчину кольку під ребро.— Так вот, телігент той ранками збирав на шкільному майдані пацанів, тобто нас, і давай травити про потребу вигоїти струпи минулого, які обсіли баштами наш рідний город. "Оскільки, товариші школярі,— казав,— ми закладаємо фундамент нового життя, то в тому новому ніякої трухлявини не потерпимо". Чомусь ненавидів учитель оці башти... Ви слухаєте мене чи спите? Чуєте, ненавидів,— тішився Шершун давньою ненавистю вчителевою і термосив за плече Доброчина, який невидющо дивився кудись вперед. До Турецьких бастіонів підступала вечорова мряка. У повітрі гостро пахло юхтою і смолою. Дух юхтовий випливав з-поза мурів бастіонів, можливо, зі старих казематів, в яких давно тримали зброю і порох, а тепер, певно, тримають чоботи.
— Звідки ви взяли, що сплю? — обернувся до Тимка Василь Юхимович.— Ваш спогад розтривожив і мій рій. Здається... я знав вашого вчителя. Мій знайомий теж при нагоді любив помітингувати.... і теж називав башти струп'ям на здоровому тілі. Його прізвище Середа, Леонід Середа.
— Він! — вигукнув Шершун.— Слово честі, він! Такий метушливий... присадкуватий товстун... голову брив.
— Ми були колеги за фахом...— Доброчин перегородив потік вигуків і уточнень.
— Колеги? — спіткнувся Шершун і насупився.— Попався б ваш колега мені під руку... нагадав би Шершун Середі... З його "благосло-віння" мені і повезло як утопленику.
"Тепер відомо, хто твій учитель, Шершуне... і я ні крапельки не дивуюся, що ти таки й...— думав Василь Юхимович.— Сам Середа писав в останньому листі, що на початку педагогічної практики начисто відкидав народні традиції, історію, старе мистецтво, культуру. Він мріяв виліпити з школяриків людей, вільних од всяких забобонів. Мав добрий намір. Лишень забув, що спершу треба виліпити патріотів отчої землі".
— Середа щиро помилявся...— боронив Доброчин давнього колегу. Він не допитувався в Шершуна, яке конкретне зло заподіяв йому Середа,— бо, певне, не виховання той має на увазі,— але більшого зла, ніж отаке виховання, вчитель учинити не міг. Втім, навіщо про це говорити? Адже у війну, коли люди мільйонами гинули за с в о є місто, за своє село, за могили своїх дідів, вони гинули за свою Вітчизну, бо якраз оті хутірці, міста і містечка, могили і молоді заводи й були святинею, яка зветься Україною. Середа це нарешті зрозумів і каявся у своїх помилках. Його листи, довгі і часті, приходили регулярно, щотижня, і щотижня він писав, що здибав на фронті колишніх учнів. "А таки здибав, Васильку, моє вчення, слава Богу, в них не прийнялося..." У когось, Леоніде, не прийнялося, а в когось і приросло. Ось у Шершуна, приміром. Ти пам'ятаєш такого? Чекай... чекай... може, в окопах Шершун був і інакшим.